4глава
Я сидів на старому металевому ліжку, з кулями на бильцях та відчував себе немов у дитинстві. Вже давно таких не зустрічав. Під спину мені напхали подушок і я намагався гарніше вмоститися. Я слухняно відкривав рота і в нього вкладали тепле картопляне пюре. Краєм ока я побачив, як літня жінка принесла дрова та почала розтоплювати піч. Зі словами: «А ночі вже холодні. Серпень на дворі», вона вкладала по одній дровині у піч. Ця жінка так нагадала мені мою бабусю, вірніше прабабусю. Потім я повернувся до своєї годувальниці та знов відкрив слухняно рота. Вона годувала мене, а я дивився на її обличчя, та бачив турботливий погляд. На мене дивилися небайдужі очі, зеленого кольору, який переходив у болотний. Жінка, здається Тася, розпитувала в мене про мої пригоди, а потім образилася. «Щось я не те бовкнув», - подумалося мені, коли я почув ображений тон у голосі співрозмовниці. «Так, я назвав її місто Мухосранськом. Геть, не подумав!» - нагадав сам собі. «Тож , де я опинився?» - запитав хазяйку. «Це Лебедин!» - відповіли мені. «Так, я мав їхати у Лебедин. Але чому знімальна команда раптом розбіглася?» - запитав я та пильно подивився у цікаві зелені очі. «А я звідки знаю!» - ображено відповіла господарка зелених очей та сплеснула руками. Вона трохи підвелася й миска полетіла на підлогу та з деренчанням вдарилася об неї. Господарка підняла миску та с гонором пішла геть. «Значить з характером!» - відповів собі я.
Через деякий час вона повернулася та повідомила, що принесла мені ще одну ковдру. Мені стало ніяково. В цьому домі про мене так дбають, покликали лікаря, обтерли та на годували. А я у першій же розмові виказав неповагу до цього місця. Може це й маленьке місто, але тут живуть добрі та милосердні люди. Де б я зараз був, якщо мене не знайшла ця жіночка. «Дуже дякую! Та вибачте, що через мене у вас стільки клопоту. Я як одужаю, то відразу піду», - поспішив я запевнити господиню. А вона знов ображено подивилася на мене. Жінка витягла з під спини зайві подушки і я почав вмощуватися для сну. «Спить та набирайтеся сил!» - побажала вона мені. А я побажав їй спокійної ночі.
Але ніч не була спокійною, я прокидався безліч разів та кричав від болю. Таїсія прибігала декілька разів, а на останок принесла свою ковдру та вмостилася на підлозі поближче до теплої печі. Вона навіть зробила мені укол та так справно. Після знеболювального біль зменшився і я зміг заснути до самого ранку.
У вісні я знову поринув у минуле.
Я ішов знайомим коридором. Повз мене було купа дверей. Якісь були зачинені, якісь відкриті. Проходячи повз кабінету комерційного директору, де двері були прочинені, я почув знайомий голос. Треба поспішати. Саме зараз, коли він так зайнятий своєю грою у мера столиці, нам все требо зробити. На наступному тижні йому взагалі буде ні до чого. Його придуркуватий піарщик придумав, що той зніматиметься в якомусь там шоу. В цей самий момент ми все і зробимо. А потім я подбаю, щоб він нам не заважав далі. Це був голос Дениса.
Я прокинувся увесь мокрий та застогнав, чи від болю, чи від такого жахливого сну. Я як міг, сів на ліжку, роздивився по сторонах. Але нічого такого не побачив та став гадати, чи це сон, чи це така жахлива правда? Потім мій погляд кинувся на місце, де мала ночувати моя рятівниця. На підлозі лежало кілька ковдр, кинутих та залишених та полушка. Господарки не було. «Може вже пішла на роботу? Цікаво, ким вона працює?» - прийшло у голову. Я прикрив очі та уявив її спочатку медичною сестрою. Перед очима з`явився образ Таїсії, що була одягнена у тоненький білий халатик. На голові в неї біла шапочка, з під якої виглядав русий з рудим відтінком чубчик. Вона стояла біля столика та готувалася робити укол. Пригадана мною жінка озирнулася та весело мені посміхнулася. «А раптом вона ніякий ні медик. Вона приводила якогось фельдшера увечері та толком не змогла йому нічого розповісти. «Ні, вона ні медик!» - хтось відповів в моїй голові. Я розплющив очі та почав роздивлятися кімнату з наміром, чи не помічу я чогось, щоб підказувало мені щось про фах господарки цього будинку. Кімната була якась звичайна – охайна. Було видно, що тут не так давно робили ремонт, але ремонт недорогий. Нові флізелінові шпалери бузкового кольору, побілена стеля. Піч була обкладена кахлем в тон шпалер. Вікна були ще закриті щільними шторами рожевого кольору з бузковими квіточками. Як на мій смак - дешево та просто. «Може вчителька?» - знов щось казало мені в голові. Я знов уявив жінку, але у діловому сірому костюмі, яка ходить серед парт та щось читає дітям. Мої мрії хтось зруйнував. Спочатку я почув шарудіння, а коли відкрив очі, то побачив літню жінку, яка зайшла у кімнату та пройшла повз мене з кухлем. Вона, не дивилася на мене, пройшла до підвіконня та почала поливати квіти, яких там було безліч. «А хто ваша донька за професією?», - промовив я якимось не своїм скрипучим голосом. Жінка здригнулася. Мабуть зовсім не очікувала мого питання та злякалася. «Вона – бухгалтер. Працює на заводі, - спокійно відповідає мені бабуся та дивиться на мене суворо, - А чого ви так рано прокинулися?». «Он як!» - кажу сам собі та знову вмощуюся на ліжку, на м`якій перині. Почулося, що хтось зайшов у хату, спочатку гуркіт дверей, а потім скрип мостин. Я прислухався та почув голоси. «Ти так рано повернулася? Щось трапилося?» - голос старшої жінки. Якій відповідав молодший голос: «Та ні. То я ходила до Прокоповичей. Молоко їм носила, як обіцяла. А на роботу мені не требо. В нас знову триденний тиждень». «Це погано. Знов нічого не заплатять», - пробурчав старший голос. «Ну мамо, не требо. Хіба, це я в цьому винна?» - відповіла молодша жінка. «Та вже ж не винна. Тільки для цього ти ще й цього нещасного приперла? Гроші нікуди дівати?!» - продовжила бурчати стара. Мені стало ніяково й я подумав, що як тільки виберуся з цього Мухо… міста, то відразу віддячу та віддам гроші за ліки. Молодша жінка зайшла у кімнату весела та гаряча. Вона подивилася на мене та запитала: «Вже прокинулися? А свіжого молока не бажаєте?». Я закивав. Вона, наче дзиґа вилетіла з кімнати. Я тільки встиг помітити, що на ній був жовтогарячий сарафан i так він лічив їй. Її русяве волосся спротив сонячного світла виглядало немов золото, розкидане по плечах й так підкреслювало її засмагле обличчя. А зелені очі наче світилися смарагдами. Мить й господарка прибігла назад та принесла велику чашку теплого ранкового молока. Я обережно взяв чашку у руки та почав пити молоко. «Хочете, я відкрию вікно? Бо я на городі зараз буду. Якщо треба, мене не докличешся?» - чи питала, чи радила господиня. «А мобільник?» - почав я та згадав, що тепер я не маю мобільного. Та замість продовження фрази з горла вирвався звук розчарування. «Я мамин телефон вам віддам. А мені щоб набрати, натисніть двійку та виклик», - відповіла жінка та вийшла з положення. Вона крутнулася та в її руках вже був старенький сірий, найпростіший мобільник. Вона віддала мені слухавку та вибігла. «Мамо, я на город!» – почув я її слова з сіней.
Я поліз у телефон та знайшов там найпростішу гру, почав в неї грати. «Не грайтеся, бо він швидко розрядиться!» - почув я сувору пораду. Підняв очі та побачив матір Таїсії. «Як не зручно. А ми ж й не знайомі досі!» - подумалося мені. «Вибачте! А мене Олег звати. Я ж досі не представився», - проказав я у відповідь. «Антоніна Степанівна», - хриплим голосом представилася жінка. Я хотів протягнути руку, але мені стало боляче й я скривився від невдалого жесту. «Як же ж вас побили! Це якісь нелюди!, - зітхнула вона, дивлячись на мене, - А може вам щось почитати дати?». Я погодився та переді мною вмить виросла невеличка купка книжок. Переважно детективи Чейза та одна книжка Агати Крісті. «Полюбляєте детективи?» - спитав я. «Це Таська іноді почитує. А я не люблю читати. Я краще телевізор подивлюся. Серіал там якийсь», - розповіла Антоніна Степанівна.
Час пробіг непомітно і я почув, що Таїсія повернулася. Вона шумно зайшла у хату та почала жалітися, що заморилася. «Мамо, може нам пиріжків напекти? Я вишні назбирала», - почув я з кухні. «Краще годуй свого хворого!» - почув я відповідь матері. «Так, не подобаюся я їй», - помітив я. Через деякий час В кімнату зайшла Таїсія та принесла миску з супом. «Обід!» - весело проказала вона. Я почав моститися. Коли вона сіла поруч, то я зніяковів та запропонував поїсти самотужки. Я ж не дитина. Жінка погодилася та віддала мені миску та повернулася на кухню. З кухні я почув якийсь гуркіт. Що вона там робила? Й гадки не маю.
Таїсія шаруділа посудом як навмисно. Їй здавалося, чим гучніше буде гуркіт, то ніхто не зможе зазирнути в її збентежену душу. Думки, про втрачену роботу, гроші, ліки та речі для хворого проносилися одна за одною по колу, як карусель. «Що сказати матері? Невже треба буде збрехати, що на заводі триднівка? Де взяти гроші та як краще витратити останні? А раптом все відкриється?» - здається голова йшла обертом. А при цьому жінка, як на автопілоті продовжувала готувати. Вона поставила тісто та почала перебирати ягоди. Готування все ж потрохи витiснило з її голови важкі думки та заспокоїло. Коли вже почала ліпити пироги, вирішила, що поїде у велике місто та продасть частину заготівок, що зробила на зиму. Подумала-подумала та заспокоїлася.
Пройшов тиждень. Олег потрохи одужував. Почав сам ходити. Навіть якось спробував вийти на двір. Чоловік обстежував свій новий притулок та призвичаювався до нових обставин. Але з його голови ніяк не йшла думка, як це з ним сталося? Чому знімальна група, яка мала гарантувати йому безпеку, ніяк не допомогла та а навпаки раптом зникла? Та чому його не розшукують хоча б ті ж секретарі, друзі чи його іміджмейкер. Невже усім однаково? Іноді він заводив подібні розмови з жінками, але вони теж нічим йому не могли допомогти, або чимось розрадити його переживання. Такі значні речі, як поява у невеличкому місті знімальної групи - людей з камерами, теж ніяк не відбилися у пам'яті мешканців міста. Таїсія намагалася щось спочатку дізнатися, питалася у знайомих, та особливо в тих, хто біля автовокзалу. Але ніхто нічого не міг розповісти. «Так не буває!» - з відчаєм казав собі чоловік та страждав від невідомості.
В один з вечорів, коли усі мешканці старого будинку під вишнями, дивилися телевізор, то побачили дуже цікавий сюжет у новинах. Олег, як завжди лежав у ліжку та одним оком дивився у телевізійний екран, а іншим намагався читати Агату Крісті. На дивані поряд сиділи мати та донька. Антоніна Степанiвна дивилася в екран, не відволікаючись. А от Таїсія більш слухала, ніж дивилася телевізор. Вона вишивала хрестиком чергову картину. Поруч з нею лежали купки ниток різного кольору, ножиці, голки. А з колін час від часу злітав на підлогу заготовлений візерунок. Таїсія відкладала п’яльця та нахилялася за ним. І саме в такий момент, раптом пішов сюжет, у якому говорилося, що відомий бізнесмен та кандидат у мери столиці Олег Павлович Кочмарський загинув від вибуху його автівки. На бізнесмена був скоєний замах, який виявився вдалим. Машина вигоріла майже вся й від чоловіка майже нічого не лишилося. Детектив випав з рук. Олег відкрив зненацька навіть рот. Таїсія заклякла у просторі, коли нахилялася наступного разу підіймати свій візерунок з підлоги, та витріщилася у телевізор. Антоніна Степанiвна голосно зойкнула, а потім промовила: « Невже це про вас?».
- Виходить, мене більше немає, - проказав чоловік.
- Але ж паспорт залишився! Можна довести, що ви живі, - відразу знайшлася Таїсія
- А навіщо? Хтось дуже хоче, щоб мене не існувало. Залишилося дізнатися, хто це?
- Як страшно жити! Немає грошей – немає життя. Є гроші, а життя все одно немає, - філософські на це відповіла Антоніна
- Де гарантія, що коли я знайдуся, там не забажають знов мене позбутися?
Таїсія у відповідь тільки сумно зітхнула. Далі усі дивилися новини мовчки. Коли ті закінчилися, Таїсія запропонувала випити какао. Старша жінка пішла відпочивати, а молодша до кухні. Через деякий час вона повернулася з тацею в руках. На якій стояли дві великі чашки з гарячим какао. Олег посунувся та дозволив жінці сісти поруч нього. Вона передала в його руки одну чашку, а потім вмостилася поряд зі своєю.
- І як думаєте жити далі?, - Таїсія задала несподіване запитання.
- Сам ще не знаю. Спочатку думав, одужаю, поїду. Подам у суд на телеканал. А зараз гадаю, а чи телеканал це був?
- Слушне запитання.
- Тепер треба думати, як мені жити, коли мене офіційно не існує. Боюся, що мій бізнес вже безсоромно розкрадають, - сказав та обережно відпив з чашки гарячий напій.
- А хто у вас залишився там? Ну в тому житті?, - обережно проказала Таїсія.
- Ви хочете знати, чи не одружений я?, запитав та раптом повеселішав чоловік. На його обличчі з'явилася приємна усмішка.
- Може й так, - тихо відповіла жінка. Й після цього їй стало якось ніяково.
- Там в мне залишилися діти – син та донька. Але вони вже майже дорослі. Залишилася колишня дружина, яка після розлучення отримала непогану частку мого майна. А ще друзі та співвласники. От тепер гадай, кому було вигідно відправити мене на той світ.
- Гадаєте, це колишня?
- Знаючи її, все можливо. Але зараз я чомусь вважаю бажаючим позбутися мене інших людей. А ще саме зараз міркую, як до цього був причетний мій піарщик? Я так вірив йому. Бо він так нагадував мені мене самого.
Розмова наче вщухла. Вони сиділи поруч та мовчали. «А тепер можна вас запитати?» - раптом проказав чоловік та пильно подивився в очі Таїсії. «Про що?» - якось перелякано відповіла та. «А ви, де ви весь час вшиваєтесь? Бо я чув усі ваші розмови про те, що вас звільнили з заводу! І як раз саме в той день. Коли ви знайшли мене», - палко проказав співрозмовник . «Ого!» - вирвалося з уст Таїсії. «Вибачте. Але я хворий, а не глухий», - вже більш спокійним тоном проказав Олег. Таїсія опустив очі в підлогу, тихо відповідала, наче виправдовувалася: «Я боялась і досі боюся зізнатися матері у цьому. Тому прийняла рішення сказати, що на заводі знову триднівка. Так, ці три дні на тиждень я робила вигляд. Що працюю. А сама то в районі, то ще далі шукала інше місце. А іноді продавала там на ринку минулорічну консервацію. Требо ж було за щось купувати ліки та деякі речі для вас». «Пробачте, що завдав вам зайвого клопоту!, - вибачився співрозмовник, - А ще за те, що я підозрював вас у змові». «У змові?!» - дуже здивувалася Таїсія. «Ті, хто вас побив, зробили це дуже добряче! А потім викинули у яр, десь майже за містом!» - Таїсія проказала та відчула , як в ній лютує відчуття несправедливості. Жінка підвелася з ліжка та стала проти вікна та однією рукою показувала у вікно, говорячи: «Ось там, за гаєм, вже починається курортна зона. Там санаторії, дитячі табори та будинок відпочинку. За ними залізна дорога. Ніхто вас би не знайшов у тих кушерях. Згодом тіло розтягли би собаки, а може й лиси. Вони тут часті гості. А ви хочете звинуватити мене?!». Таїсія знов повернулася до чоловіка та подивилася на нього зверху суворо та холодно. «Мені різні думки в голову встигли прийти за ці тридцять хвилин, поки ми дивилися новини», - відповів чоловік, дивлячись в обличчя Таїсії. Таїсія відвернулася від хворого та вийшла на середину кімнати. Вона якось незграбно покрутилася по колу, наче гадала, що їй тепер робити. А потім зовсім вийшла геть. Чоловік залишився на самоті.
Я відставив порожню чашку та улігся на ліжку. Я дивився на середину кімнати. Де тільки що була Таїсія та гадав, що я зараз відчуваю від почутого. Перша хвиля тривоги вже відійшла та слова, що казала жінка, додавали нових відчуттів.
- Якщо вона не змовниця. То тоді мені дуже пощастило, що мене знайшли та врятували. А міг, дійсно валятися на смітнику, та стати їжею лисам. Не краща пропозиція!
Після таких міркувань в мене майже забракло повітря. Я почав задихатися. Почав дихати поверхнево, а потім встав з ліжка та обережно підійшов до вікна. Відчинив його та подивився туди у далину, куди рукою показувала Таїсія. Побачив дерева, а за ними сідало сонце. Вогняний диск повільно опускався униз та розмалював небо у дивний рожевий колір. Як красиво! Біля вікна мене відпустило і я зміг набрати повні груди повітря. Я пильно дивився на захід сонця та міркував, що маю тепер робити?
Я прокинувся від шуму у коридорі. Встав та виглянув з кімнати. Таїсія стукала порожніми відрами, на підлозі лежала лопата, від падіння якої яка прокинувся. Жінка взувалася. «Що тут коїться?» - запитав я в неї. «Піду копати картоплю», - відповіла мені господарка, не дивлячись на мене. З кухні вийшла старша жінка, обтираючи руки об фартух та запитала: «Тася, в тебе сьогодні вихідний?». Таїсія відповіла, не підіймаючи на матір очей. Я побачив, як важко їй дається ця брехня та відчув себе винним. Може, як би не я, то вона призналася в тому, що була звільнена, а так … Я повернувся до кімнати. За мною відразу заглянула Антоніна Степанiвна та запитала в мене, чи буду я снідати? Я кивнув та вийшов за нею з кімнати. Таїсія була вже в дверях. Я взувся та пішов за нею на вулицю. Ранок вже був прохолодним. Таїсія була у кофті. А от я у майці. Дрож пробігла по спині, я прискорився та пішов швидше до великої яблуні, на якій висів умивальник. Умився холодною водою та аж ухнув від холоду. Почув у повітрі голос Таїсії: «Гей, ану йдіть в дім, негайно! Ще не хватало, щоб вас протягнуло!». Я підтюпцем поплентався до хати. Зайшов у кухню та усівся за стіл. Переді мною вмить з'явилася велика таріль горохового супу та ще таріль смаженої риби. «Та коли ви все це встигли!» - звернувся я до Антоніни Степанiвни. Вона посміхнулася до мене та відповіла: «Я рано встаю. Корову треба видоїти та вигнати. А потім, що знов спати лягати? Життя привчило працювати». Я посміхнувся та узяв скибку хліба у одну руку, а у другу ложку. Спробував суп та знов запитав: «А що, Таїсія? Вона вже снідала?» «Не хвилюйтеся. Снідала», - відповіла мені жінка та сіла напроти мене. Я подивився у вікно та побачив город, де вправно копалася моя рятівниця.
