Доля

 5глава

Пройшло пів року. Я нарешті можу сказати, що одужав. Ну майже одужав. Прнаймнi менi тах хочеться думати.

На дворі весна. Сніг по трохи тане, капають бурульки.  Якось ми цю зиму перезимували. В жовтні Антоніна Степанівна зрозуміла, що Таїсія безробітна та якось звиклася з цією думкою. А я не гаїв час та розмірковував, що маю тепер робити. В голові моїй з'явився сякий-такий план. По-перше я одружуся з Таїсією та візьму її прізвище. По-друге візьму невеличкий кредит та стану власним підприємцем вже з новим прізвищем. А там по тихеньку почну навідуватися у Київ та  дізнаюся, хто ж мені підклав таку свиню. Тільки от згоду від Таїсії ще треба отримати, бо вона не сном, не духом не знає про мої далекоглядні плани на неї.

Я вештався по саду, ходячи від одного дерева до іншого, оглядаючи їх. Поки дибав між деревами, згадав, як робив пропозицію колишній нареченій. Як обирав обручку, шукав найгарнішу. А коли настав час прохати її руки, то дізнався, що її більше немає. Мою кохану Ліку, найвродливішу білявку на світі отруїли. Поки горював та карав себе, що не поїхав на відпочинок із нею, слідство вийшло на мою колишню дружину. Мало того, що вона відсудила в мене третю частину доходів та ще й замахнулася на  те, що було найдорожче. Але вона завжди могла за себе постояти та наняла найдорожчих адвокатів та таки викрутилася. Я сіпнувся та подивився на сиру чорну землю, з якої потрохи сходив сніг. Неприємно, але думки знов завели мене не туди. Я зітхнув та подивився на будівлю. Тепер моє життя протикатиме тут, у цьому старому домі, старому саду. Сподіваюся, що це не назавжди. Старий дах, маленькі віконця – все тут казало про те, що ремонт навіть не планувався. Пробігла думка, що поміняти тут усе  давно настав час. «Так. Стоп! - зупинив себе я, - Ти знов не про те думаєш. Думай про Таїсію та  пропозицію!». Я обійшов будинок з боку та повернувся до виходу. На ганку стояла Таїсія з великою мискою. У мисці була подрібнена картопля та гарбуз. Худенька жіночка с зачесаним у хвіст, з рудим відтінком волосся у старій шкіряній курточці та гумових чобітках. На перший погляд нічого цікавого. Я приглядаюся до її обличчя та думаю, що якби її повести у такий собі салон краси, то можна було би і її добре причепурити. Стара кутка скриває непогану фігуру. А гумові черевики зовсім не підкреслюють довгі ноги та  тонкі литки.

Я підходжу ближче та пропоную свою допомогу. Жінка посміхається, але миску не віддає. З її посмішкою на обличчі наче стало світліше навкруги. Очі засяяли, в їхніх кутиках з`явилися невеличкі мімічні зморшки. А з ними разом уверх піднялися й кутики пухкеньких губ. Така мила та щира посмішка! «Ти знаєш, що твоя посмішка дуже щира та обеззброює?» - запитав я та водночас зробив  їй комплемент. Вона зашарілася. Я протягнув руки до миски та майже вирвав її з рук Таїсії, трохи прокинувши на землю качиного обіду. Ми пройшли разом до місця, де була загородка та паслися качки. Таїсія відкрила хвіртку та покликала птицю. Почала кидати їм їжу. А я стояв поруч та дивився. А потім сам не зрозумів, як проказав: «Таїсіє, виходь за мене! Будь ласка, будь моєю дружиною!». Ось так просто та без всякої там обручки та ставання на коліно. Таїсія повернулася в мій бік та запитально подивилася на мене. «Так. Я не жартую!, - відповів їй, - В місті, думаю, вже давно, про нас ходять всілякі плітки. Так навіщо плодити ще зайві? Поберемося та закриємо усім рота!».

«Ви хочете, щоб я й прізвище ваше узяла?» - запитала жінка, якось несподівано та у діловому стилі. «Навпаки. Я візьму твоє прізвище. Зміню паспорт та продовжу своє існування на Землі!» - пояснив я їй частину свого плану. «А може вам не сподобається моє прізвище?» - поцікавилася вона. «Пашко – нормальне прізвище», - відповів я спокійно. Жінка не здивувалася, що я встиг подивитися її документи. «Пашко я по колишньому чоловіку. А дівоче прізвище моє – Доля. Я є Таїсія Доля», -  проказала мені жінка. 

Першого квітня ми побралися. Прийшли пішки з РАГСУ та перед хвірткою я зупинив тепер свою дружину та жартома  спробував підняти її та перенести у двір. Таїсія засміялася, але не далася. «Не час, носити мене на руках! Ти скільки лежав? Забув? Ще хочеш?» - нагадала вона мені про мій стан здоров`я. Я знітився. Але потім обійняв її за плечі та так повів по доріжці до ганку. Двері відчинила  Антоніна Степанівна з незадоволеним виглядом на обличчі. «Заходьте, гості дорогі її!» - буркнула вона нам та сховалася у своїй кімнаті. «Ну й весілля! Без сукні. Без весільного столу!» - сумно промовила наречена. «Яка наречена, таке й весілля!» - долинуло з коридору. Жінка гримнула дверима та вийшла геть. «Мабуть до сусідки жалітися побігла?» - весело проказала Таїсія. «Я сподіваюся, що ти розумієш, що все це не насправді?» - запитав я, ховаючи свої очі. Таїсія кивнула у відповідь.

Вечоріло. Я лежав на ліжку та слухав шум, який доносився з кухні. Жінки  шуміли посудом та розмовляли. «Мамо, давай я сама буду вирішувати, як мені жити!» - чувся голос Таїсії. «Та вже довирішувалася з Пашком! Тобі мало? Давно в пригоди не потрапляла?!» - лаяла її у відповідь мати. 

Я прикрив очі та ніби поринув у забуття. 

-    Як його можна скомпрометувати?

-    Зазвичай це роблять за допомогою жінки. А потім шантажують, що покажуть дружині.

-    Але він не одружений! Жінка тут пролітає мимо.

-    Чого це? Іноді й дружини не требо. Якщо це буде щось незвичне, заборонене, поза межами моралі.

-    Ну, це тема.

-    Так, зводимо його з потрібною жінкою, а потім…

-    Як це зводимо?

-    Знайомимо. Краще через знайомих. А можна зробити випадкове знайомство. А потім…

Я раптом почув знайомий голос та ще один – незнайомий. Сіпнувся та прокинувся. Що це було? Тепер я знов чув, як на кухні між собою сваряться мати та донька. Я, замислившись, дивився у стелю та пригадував те, що мені тільки що чи то примарилося, чи то наснилося. Я знов впізнав голос свого ліпшого друга. А хто був той другий, не знаю. Так й не при гадав  цей голос. Якщо мій друг у всьому цьому був замішаний, то як я цього не зміг помітити? Як він жив з цим? Як ми взагалі могли дихати з ним однім повітрям?! Зараз в мені все аж клекотіло. А може це тільки сон? Де я міг чути цей діалог?  А може його вигадав мій мозок. В мене  і досі  частенько болить голова, після моїх пригод. Іноді вона болить так, що хочеться вити від болю. А ліки не допомагають. Я напружився та охопив голову руками, наче хотів її сплюснути. Але в кімнату повернулася Таїсія, вона внесла тарілку з гречаною кашею та тушкованою печінкою та поставила на стіл. Її обличчя було блідим та сумним. «Навіщо ти принесла мені тарілку? Я міг піти вечеряти у кухню», - звернувся я до дружини. «Їж, краще тут», - тихо відповіла вона та  з болем подивилася на мене. Я сів за стіл та притягнув до себе миску. Таїсія стояла наді мною. «Не стій так – наді мною!, - нагримав я раптом на неї, - Краще сядь поруч. Або принеси й собі. Повечеряємо разом!». Жінка вийшла з кімнати та повернулася зі своєю вечеряю. Сіла  поруч мене. Я узяв її за руку та подякував. Вона подивилася на мене та побажала смачного.

Я поколупався у каші та завів розмову:

-    Тася, що відбувається?,  - Щиро поцікавився я.

-    А ти не бачиш?

-    Відповідати питанням на питання. Це не зовсім  ввічливо.

-    Моя мати була проти нашого шлюбу.

-    Так, я її прекрасно розумію. Вона бажає тобі тільки найкращого. Але я ціную, що ти погодилася на такий шлюб. Я сподіваюся, що ти розумієш, що все це не просто.

Таїсія зітхнула, а я продовжив:

-    Я хочу вижити та залишитися живим. Мені дуже потрібна твоя допомога.

-    Я же вже допомагаю!Ти узяв моє прізвище. А чим я ще можу допомогти? В мене більше нічого немає.

-     Я хочу взяти кредит та відкрити власну справу. Я стану власником. А тебе найму, як бухгалтера. В тебе знову з`явиться робота. Як тільки я зможу нормально ходити, то треба бути  дослідити ваш ринок та знайти свою торгівельну нішу. А там подивимося. Ти зі мною згодна?

-    Та згодна я. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

-    А я сподіваюсь, що колись ти мені розкажеш, що з тобою сталося. І я зможу зрозуміти, чого Антоніна Степанівна так  все сприймає.

Жінка посміхнулася та ми продовжили вечеряти.

Доля

4глава

 Я сидів на старому  металевому ліжку, з кулями на бильцях та відчував себе немов у дитинстві. Вже давно таких не зустрічав. Під спину мені напхали подушок і я намагався гарніше вмоститися. Я слухняно відкривав рота і в нього вкладали тепле картопляне пюре. Краєм ока я побачив, як літня жінка принесла дрова та почала розтоплювати піч. Зі словами: «А ночі вже холодні. Серпень на дворі», вона вкладала по одній дровині у піч. Ця жінка так нагадала мені мою бабусю, вірніше прабабусю. Потім я повернувся до своєї годувальниці та знов відкрив слухняно рота. Вона годувала мене, а я дивився на її обличчя, та бачив турботливий погляд. На мене дивилися  небайдужі очі, зеленого кольору, який переходив у болотний. Жінка, здається Тася, розпитувала в мене про мої пригоди, а потім образилася. «Щось я не те бовкнув», - подумалося мені, коли я почув ображений тон у голосі співрозмовниці. «Так, я назвав її місто Мухосранськом. Геть, не подумав!» - нагадав сам собі. «Тож , де я опинився?» - запитав  хазяйку. «Це Лебедин!» - відповіли мені. «Так, я мав їхати у Лебедин. Але чому знімальна команда раптом розбіглася?» - запитав я та пильно подивився у цікаві зелені очі. «А я звідки знаю!» -  ображено відповіла господарка  зелених очей та сплеснула руками. Вона трохи підвелася й миска полетіла на підлогу та з  деренчанням  вдарилася об неї. Господарка підняла миску та с гонором пішла геть. «Значить з характером!» - відповів собі я.

Через деякий час вона повернулася та повідомила, що принесла мені ще одну ковдру. Мені стало ніяково. В цьому домі про мене так дбають, покликали лікаря, обтерли та на годували. А  я у першій же розмові виказав неповагу до цього місця. Може це й маленьке місто, але тут живуть добрі та милосердні люди. Де б я зараз був, якщо мене не знайшла ця жіночка. «Дуже дякую! Та вибачте, що через мене у вас стільки клопоту. Я як одужаю, то відразу піду», - поспішив я запевнити господиню. А вона знов ображено подивилася на мене.  Жінка витягла з під спини зайві подушки і я почав вмощуватися для сну. «Спить та набирайтеся сил!» - побажала вона мені. А я побажав їй спокійної ночі.

Але ніч не була спокійною, я прокидався безліч разів та кричав від болю. Таїсія прибігала  декілька разів, а на останок принесла свою ковдру та  вмостилася на підлозі поближче до теплої печі. Вона навіть зробила мені укол та так справно. Після знеболювального біль зменшився  і я зміг заснути до самого ранку.

У вісні я знову поринув у минуле.

Я ішов знайомим коридором. Повз мене було купа дверей. Якісь були зачинені, якісь відкриті. Проходячи повз кабінету комерційного директору,  де двері були прочинені, я почув знайомий голос.  Треба поспішати. Саме зараз, коли він так зайнятий   своєю грою у мера столиці, нам все требо зробити. На наступному тижні йому взагалі буде ні до чого. Його придуркуватий піарщик придумав, що той зніматиметься в якомусь там шоу. В цей самий момент ми все і зробимо. А потім я подбаю, щоб він нам не заважав далі.  Це був голос Дениса.

Я прокинувся увесь мокрий та застогнав, чи від болю, чи від такого жахливого сну. Я як міг, сів на ліжку, роздивився по сторонах. Але нічого такого не побачив  та став гадати, чи це сон, чи це така жахлива правда?  Потім мій  погляд кинувся на місце, де мала ночувати моя рятівниця. На підлозі  лежало кілька ковдр, кинутих та  залишених та полушка. Господарки не було. «Може вже пішла на роботу? Цікаво, ким вона працює?» - прийшло  у голову. Я прикрив очі та уявив її спочатку медичною сестрою.  Перед очима з`явився образ Таїсії, що була одягнена у  тоненький білий халатик. На голові в неї біла  шапочка, з під якої виглядав русий з рудим відтінком чубчик.  Вона стояла біля столика   та готувалася робити укол.  Пригадана мною жінка озирнулася та весело мені посміхнулася.   «А раптом вона ніякий ні медик. Вона приводила якогось фельдшера увечері та толком не змогла йому нічого розповісти. «Ні, вона ні медик!» -  хтось відповів в моїй голові. Я розплющив очі та почав роздивлятися кімнату з наміром, чи не помічу я чогось, щоб підказувало мені щось про фах господарки цього будинку. Кімната була якась звичайна – охайна. Було видно, що тут не так давно робили ремонт, але ремонт недорогий. Нові флізелінові шпалери бузкового кольору, побілена стеля. Піч була обкладена кахлем в тон шпалер.  Вікна були ще закриті щільними шторами рожевого кольору з бузковими квіточками. Як на мій смак  - дешево та просто. «Може вчителька?» - знов щось казало мені в голові. Я знов уявив жінку, але у діловому сірому костюмі, яка ходить серед парт та щось читає дітям. Мої мрії хтось зруйнував. Спочатку я почув шарудіння, а коли відкрив очі, то побачив літню жінку, яка зайшла у кімнату та пройшла повз мене з кухлем. Вона, не дивилася на мене, пройшла до  підвіконня та почала поливати квіти, яких там було безліч. «А хто ваша донька за професією?», -  промовив я якимось не своїм скрипучим голосом. Жінка здригнулася. Мабуть  зовсім не очікувала мого питання та злякалася. «Вона – бухгалтер. Працює на заводі, - спокійно відповідає  мені бабуся та дивиться на мене суворо, - А чого ви так рано прокинулися?». «Он як!» - кажу сам собі та знову вмощуюся на ліжку, на м`якій перині.  Почулося, що хтось зайшов у хату, спочатку гуркіт дверей, а потім скрип мостин. Я прислухався та почув голоси. «Ти так рано повернулася? Щось трапилося?» - голос  старшої жінки. Якій відповідав молодший голос: «Та ні. То я ходила до Прокоповичей. Молоко їм носила, як обіцяла. А на роботу мені не требо. В нас знову триденний тиждень». «Це погано. Знов нічого не заплатять», - пробурчав старший голос. «Ну мамо, не требо. Хіба, це я в цьому винна?» - відповіла молодша жінка. «Та вже ж не винна. Тільки для цього ти ще й цього нещасного приперла? Гроші  нікуди дівати?!» -  продовжила бурчати  стара. Мені стало ніяково й я подумав, що як тільки виберуся з цього Мухо… міста, то відразу віддячу та віддам гроші за ліки.  Молодша жінка зайшла у кімнату  весела та гаряча. Вона подивилася на мене та запитала: «Вже прокинулися? А свіжого молока не бажаєте?». Я закивав. Вона, наче дзиґа вилетіла з кімнати. Я тільки встиг  помітити, що на ній був жовтогарячий сарафан i так він лічив їй. Її русяве волосся спротив сонячного світла виглядало немов золото, розкидане по плечах й так підкреслювало її засмагле обличчя. А зелені очі наче світилися смарагдами.  Мить й господарка прибігла назад та принесла велику чашку теплого ранкового молока. Я обережно взяв чашку у руки та почав пити молоко. «Хочете, я відкрию вікно? Бо я на городі зараз буду. Якщо треба, мене не докличешся?» - чи питала, чи радила господиня. «А мобільник?» - почав я та згадав, що тепер я не маю мобільного. Та замість продовження фрази з горла вирвався звук розчарування. «Я мамин телефон вам віддам. А мені щоб набрати, натисніть двійку та виклик», - відповіла жінка та вийшла з положення. Вона крутнулася та в її руках вже був старенький сірий, найпростіший мобільник. Вона віддала мені слухавку та вибігла. «Мамо, я на город!» – почув я її слова з  сіней.

Я поліз у телефон та знайшов там найпростішу гру, почав в неї грати. «Не грайтеся, бо він швидко розрядиться!» - почув я сувору пораду. Підняв очі та побачив матір Таїсії. «Як  не зручно. А ми ж й не знайомі досі!» - подумалося мені. «Вибачте! А мене Олег звати. Я ж досі не представився», - проказав я у відповідь. «Антоніна Степанівна», - хриплим голосом представилася жінка. Я хотів протягнути руку, але мені стало боляче й я скривився від невдалого жесту. «Як же ж вас побили! Це  якісь нелюди!, - зітхнула вона, дивлячись на мене, - А може вам щось почитати дати?». Я погодився та переді мною вмить виросла невеличка купка книжок. Переважно детективи Чейза та одна книжка Агати Крісті. «Полюбляєте детективи?» - спитав я. «Це Таська іноді почитує. А я не люблю читати. Я краще телевізор подивлюся. Серіал там якийсь», - розповіла Антоніна Степанівна.

Час  пробіг непомітно  і я почув, що Таїсія повернулася. Вона  шумно зайшла у хату та почала жалітися, що заморилася. «Мамо, може нам пиріжків напекти? Я вишні назбирала», - почув я з кухні. «Краще годуй свого хворого!» - почув я відповідь матері. «Так, не подобаюся я їй», - помітив я. Через деякий час В кімнату зайшла Таїсія та принесла миску з супом. «Обід!» - весело проказала вона. Я почав моститися. Коли вона сіла поруч, то я зніяковів та запропонував  поїсти самотужки. Я ж не дитина. Жінка погодилася та віддала мені миску та повернулася на кухню. З кухні я почув якийсь гуркіт. Що вона там робила? Й гадки не маю.

Таїсія шаруділа посудом як навмисно.  Їй здавалося, чим гучніше буде гуркіт, то ніхто не зможе зазирнути в її збентежену душу. Думки, про втрачену роботу, гроші,  ліки та речі для хворого проносилися одна за одною по колу, як карусель. «Що сказати матері? Невже треба буде збрехати, що на заводі триднівка? Де взяти гроші та як краще витратити останні? А раптом все відкриється?» - здається голова йшла обертом. А при цьому жінка, як на автопілоті продовжувала готувати. Вона  поставила тісто та почала перебирати ягоди. Готування все ж потрохи витiснило з її голови важкі думки  та заспокоїло. Коли вже почала ліпити пироги, вирішила, що поїде у велике місто та продасть частину заготівок, що зробила на зиму. Подумала-подумала та заспокоїлася.

Пройшов тиждень. Олег потрохи одужував. Почав сам ходити. Навіть якось спробував вийти на двір. Чоловік обстежував свій новий притулок та призвичаювався до нових обставин. Але з його голови ніяк  не йшла думка, як це з ним сталося? Чому знімальна група, яка мала гарантувати йому безпеку, ніяк не допомогла та  а навпаки раптом зникла? Та чому його не розшукують хоча б ті ж секретарі, друзі чи його іміджмейкер. Невже усім однаково? Іноді він заводив подібні розмови з жінками, але вони теж нічим йому не могли допомогти, або чимось розрадити його  переживання. Такі значні речі, як поява у невеличкому місті знімальної групи - людей з камерами, теж ніяк не відбилися у пам'яті мешканців міста. Таїсія намагалася щось спочатку дізнатися, питалася у знайомих, та особливо в тих, хто  біля автовокзалу. Але ніхто нічого не міг розповісти. «Так не буває!» - з відчаєм казав собі  чоловік та страждав від  невідомості.

В один з вечорів, коли усі мешканці старого будинку під вишнями,  дивилися телевізор, то побачили дуже цікавий сюжет у новинах. Олег, як завжди лежав у ліжку та одним оком дивився у телевізійний екран, а іншим намагався читати Агату Крісті. На дивані поряд сиділи мати та донька. Антоніна Степанiвна дивилася в екран, не відволікаючись. А от Таїсія більш слухала, ніж дивилася телевізор. Вона вишивала хрестиком чергову картину. Поруч з нею лежали купки ниток різного кольору, ножиці, голки. А з колін час від часу злітав на підлогу заготовлений візерунок. Таїсія відкладала п’яльця  та нахилялася за ним. І саме в такий момент, раптом  пішов сюжет, у якому говорилося, що відомий бізнесмен та кандидат у мери столиці Олег Павлович Кочмарський загинув від вибуху його автівки. На бізнесмена був скоєний замах, який виявився вдалим. Машина вигоріла майже вся й від чоловіка майже нічого не лишилося. Детектив випав з рук. Олег відкрив зненацька навіть рот. Таїсія  заклякла у просторі, коли нахилялася наступного разу підіймати свій візерунок з підлоги, та витріщилася у телевізор. Антоніна  Степанiвна  голосно зойкнула, а потім  промовила: « Невже це про вас?».

• Виходить, мене більше немає, - проказав чоловік.
• Але ж паспорт залишився! Можна довести, що ви живі, - відразу знайшлася Таїсія
• А навіщо? Хтось дуже хоче, щоб мене не існувало. Залишилося дізнатися, хто це?
• Як страшно жити! Немає грошей – немає життя. Є гроші, а життя все одно немає, - філософські на це відповіла Антоніна
• Де гарантія, що коли я знайдуся, там не забажають знов мене позбутися?

Таїсія у відповідь тільки сумно зітхнула. Далі усі дивилися новини мовчки. Коли ті закінчилися, Таїсія запропонувала випити какао. Старша жінка пішла відпочивати, а молодша до кухні. Через деякий час вона повернулася з тацею в руках. На якій стояли  дві великі чашки з гарячим какао. Олег посунувся та дозволив жінці сісти поруч нього. Вона передала в його руки одну чашку, а потім вмостилася поряд зі своєю.

• І як думаєте жити далі?, - Таїсія задала несподіване запитання.
•  Сам ще не знаю. Спочатку думав, одужаю, поїду. Подам у суд на телеканал. А зараз гадаю, а чи телеканал це був?
•  Слушне запитання.
• Тепер треба думати, як мені жити, коли  мене офіційно не існує. Боюся, що мій бізнес вже безсоромно розкрадають, - сказав та  обережно відпив з чашки гарячий напій.
• А хто у вас залишився там? Ну в тому житті?, - обережно проказала Таїсія.
• Ви хочете знати, чи не одружений я?, запитав та раптом повеселішав  чоловік. На його обличчі з'явилася приємна усмішка.
• Може й так, - тихо відповіла жінка. Й після цього їй стало якось ніяково.
• Там в мне залишилися діти – син та донька. Але вони вже майже дорослі. Залишилася колишня дружина, яка після розлучення отримала непогану частку мого майна. А ще друзі та співвласники. От тепер гадай, кому було вигідно відправити мене на той світ.
•  Гадаєте, це колишня?
• Знаючи її, все можливо. Але зараз я чомусь вважаю бажаючим позбутися мене інших людей. А ще саме зараз міркую, як до цього був причетний мій піарщик? Я так вірив йому. Бо він так нагадував мені мене самого.

Розмова наче вщухла. Вони сиділи поруч та мовчали. «А тепер можна вас запитати?» - раптом проказав чоловік та пильно подивився в очі Таїсії. «Про що?» - якось перелякано відповіла  та. «А ви, де ви весь час вшиваєтесь? Бо я чув усі ваші розмови про те, що вас звільнили з заводу! І як раз саме в той день. Коли ви  знайшли мене», - палко проказав   співрозмовник . «Ого!» - вирвалося з уст Таїсії. «Вибачте. Але я хворий, а не глухий», - вже більш спокійним тоном  проказав Олег. Таїсія опустив очі в підлогу, тихо відповідала, наче виправдовувалася: «Я боялась і досі боюся зізнатися матері у цьому. Тому прийняла рішення сказати, що на заводі знову триднівка. Так, ці три дні на тиждень я  робила вигляд. Що працюю. А сама   то в районі, то ще далі шукала інше місце. А іноді продавала там на ринку минулорічну консервацію. Требо ж було за щось купувати ліки та деякі речі для вас». «Пробачте, що завдав вам зайвого клопоту!, - вибачився співрозмовник, - А ще за те, що я підозрював вас у змові». «У змові?!» - дуже здивувалася Таїсія.  «Ті, хто вас побив, зробили це дуже добряче! А потім викинули у  яр,  десь майже за містом!» -  Таїсія  проказала та відчула , як в ній лютує відчуття несправедливості. Жінка підвелася з ліжка та стала  проти вікна та однією рукою показувала у вікно, говорячи: «Ось там, за гаєм, вже починається курортна зона. Там санаторії, дитячі табори та будинок відпочинку. За ними залізна дорога. Ніхто вас би не знайшов у тих кушерях. Згодом тіло розтягли би собаки, а може й лиси. Вони тут часті гості. А ви хочете звинуватити мене?!». Таїсія  знов повернулася  до чоловіка та подивилася на нього зверху суворо та холодно. «Мені різні думки в голову встигли прийти за ці тридцять хвилин, поки ми дивилися новини», - відповів чоловік, дивлячись в обличчя Таїсії. Таїсія відвернулася від хворого та вийшла на середину кімнати. Вона якось незграбно покрутилася по колу, наче гадала, що їй тепер робити. А потім зовсім вийшла геть. Чоловік залишився на самоті.

Я відставив порожню чашку та улігся на  ліжку. Я дивився на середину кімнати. Де тільки що була Таїсія та гадав, що я зараз відчуваю від почутого. Перша хвиля тривоги вже відійшла та слова, що казала жінка, додавали нових відчуттів.

• Якщо вона не змовниця. То тоді мені дуже пощастило, що мене знайшли та врятували. А міг, дійсно валятися на смітнику, та стати їжею лисам. Не краща пропозиція!

Після таких міркувань в мене майже забракло повітря. Я почав задихатися.   Почав дихати поверхнево, а потім встав з ліжка та обережно підійшов до вікна. Відчинив його та подивився туди у далину, куди рукою показувала Таїсія. Побачив дерева, а за ними сідало сонце. Вогняний диск  повільно опускався униз та розмалював небо у дивний рожевий колір. Як красиво! Біля вікна мене відпустило  і я зміг набрати повні груди повітря. Я пильно дивився на захід сонця та міркував, що маю тепер робити?

Я прокинувся від шуму у коридорі. Встав та виглянув з кімнати. Таїсія      стукала порожніми відрами, на підлозі лежала лопата, від падіння якої яка прокинувся. Жінка взувалася. «Що тут коїться?» - запитав я в неї. «Піду копати картоплю», - відповіла мені господарка, не дивлячись на мене. З кухні вийшла старша жінка, обтираючи руки об фартух та запитала: «Тася, в тебе сьогодні вихідний?». Таїсія відповіла, не підіймаючи на матір очей. Я побачив, як важко їй дається ця брехня та відчув себе винним. Може, як би не я, то вона призналася в тому, що була звільнена, а так …  Я повернувся до кімнати. За мною відразу заглянула Антоніна Степанiвна та запитала в мене, чи буду я  снідати? Я кивнув та вийшов за нею з кімнати. Таїсія була вже в дверях. Я взувся та пішов за нею на вулицю.  Ранок вже був прохолодним. Таїсія була у кофті. А от я у майці.  Дрож пробігла по спині, я прискорився та пішов швидше до  великої яблуні, на якій висів умивальник. Умився холодною водою та аж ухнув від холоду.  Почув у повітрі голос Таїсії: «Гей, ану йдіть в дім, негайно! Ще не хватало, щоб вас протягнуло!». Я підтюпцем  поплентався до хати. Зайшов у кухню та усівся за стіл. Переді мною вмить з'явилася велика таріль горохового супу та ще таріль смаженої риби. «Та коли ви все це встигли!» - звернувся я до Антоніни Степанiвни. Вона посміхнулася до мене та відповіла: «Я рано встаю. Корову треба видоїти та вигнати. А потім, що знов спати лягати? Життя привчило працювати». Я посміхнувся та узяв скибку хліба у одну руку, а у другу ложку. Спробував суп та знов запитав: «А що, Таїсія? Вона вже снідала?» «Не хвилюйтеся. Снідала», - відповіла мені жінка та сіла напроти мене. Я подивився у вікно та побачив город, де вправно копалася  моя рятівниця.

Доля

 3глава

У кімнату зайшла літня жінка та подивилася у той бік, де лежав чоловік. Жінка злякалася та за причитала: «Тасю, то ти котів та собак приносила, зараз за п’яниць узялася! Господи, а раптом він в нас помре? Що робитимеш?». «Я не подумала!» - обізвалася Таїсія, яка сиділа на підлозі та дивилася на непритомного Олега. «Не приведи. Господь, не приведи Господь!» - ходила по кімнаті мати та хрестилася. «Мамо, та не лякайте мене!, - тоненьким голосом проказала Таїсія та стала підводитися, - Я Швидку піду викличу». «Швидка може не встигнути. Біжи на сусідню вулицю до Прокоповичей!» - нагадала мати. Таїсі миттю вилетіла з кімнати. Взулася у сінях в пластикові тапки та вибігла  на вулицю.

Таїсія прибігла назад через п`ятнадцять хвилин та привела із собою сусідського сина, який навчався у медичному виші на останньому курсі та влітку підробляв фельдшером:

• Розумієш, Стасику, до мене людина приїхала, знайомитися. З іншого міста людина. Я його попрохала за солодким до кави сходити. А потім виходжу, а він лежить на дорозі побитий увесь. Мабуть, колишній мій придурок Пашко дізнався та відлупцював його. Вмовляла хлопця Таїсія та придумувала історію прямо по дорозі.
• Добре, я подивлюся. Але ж я не лікар. Пояснював їй фельдшер та пришвидшував ходу.

Вони зайшли у дім. Станіслав зайшов у кімнату та, дивлячись та чоловіче тіло, присвиснув:

• Ну ваш Пашко – тигр! Так відгемсилити людину.
• Та він же не сам. Не сам.
• В такому випадку треба поліцію викликати, заяву писати. Хлопець почав тягнути час та не рішався підійти до чоловіка.
• Не треба. У Пашка батько місцевий депутат. Навіщо мені проблеми з цією родиною. Вони й так моє ім`я на усе місто полоскали. Сам подумай, чим це мені може обійтися.
• Мабуть так.

Фельдшер погодився та підійшов та роздивлявся тіло. Олег застогнав. Хлопець звернувся до нього: «Ви мене чуєте? Бачите?».

Коли перша допомога була надана чоловік лежав увесь в бинтах та дивився. Як фельдшер навчає Таїсію правильно доглядати за хворим. Потім Станіслав  знов підійшов та запитав у хворого:

• Ви хоч пам’ятаєте, як це сталося?
• Трохи. Я вийшов з автобуса. Прошов до магазинчика, а потім на мене напали якійсь чоловіки. Я кликав на допомогу хлопців, які їхали зі мною. А вони кудись розбіглися. Якось так…

Тут втрутилася Таїсія, яка  хотіла  виправити розповідь чоловіка, щоб та була більш схожа на її вигадану:

• Ти хотів сказати, що вийшов з магазину. А вони тебе біля нього й зустріли.

Олег здивовано подивився на жінку. Було видно, що він нічого не розуміє з її слів. Його поспішив поправити  фельдшер:

• Та яка різниця. Людина у вашому стані звісно може плутатися у часі та не пам’ятати, відразу його побили чи згодом. Наразі ви живі, та дай Бог одужаєте!

Він знову підійшов до Таїсії та тихим голосом промовив: «Взагалі це дивина, щоб після такого він все пам’ятає. Не тисніть на нього! А ще, як буде можливість, то викличте лікаря, чи приїдьте у поліклініку. Тут краще й томограму зробити й купу інших досліджень. А я пішов».

Станіслав вийшов з кімнати, а Таїсія побігла за хлопцем, тицяючи йому у долоню гроші, від яких той  почав відбрикуватися. «То я завтра вам зранку свіжого молока принесу!» - прокричала Таїсія з  ганку в слід  медика, який пішов. Таїсія повернулася назад. Вона стала у дверному отворі та згадала, що ще не вечеряла та про те, що її сьогодні звільнили з роботи та знов подумала про зіпсовану куртку та той список ліків, який написав  кілька хвилин назад молодий фельдшер. Таїсія сумно зітхнула та голосно проказала: «Мамо, а ми ж ще не вечеряли!».

«Так доцю, так», - почула вона тихий голос матері десь за спиною. «Олег, ви мабуть теж голодний?» - звернулася жінка до хворого. Той криво посміхнувся.

Жінка вийшла на кухню та побачила, як стара мати чистить картоплю на вечерю. «Зваримо товченку. Бо Олегові треба все рідке», - запропонувала  донька та подивилася на  порепані материнські руки. Вона сіла поруч та заходилася допомагати.

Жінки тихо повечеряли в кухні. Донька побоялася признатися матері, що втратила роботу. А мати насупилася та не рішалася її вичитувати за такий несподіваний сюрприз. А потім Таїсія розвела картоплю гарячим молоком до рідкого стану й понесла її у кімнату годувати хворого. Вона зайшла з мискою у руках та сіла поруч чоловіка. «Одкривайте обережно ротик! Я буду вас годувати», - весело проказала вона  та набрала у ложку картопляне пюре. Олег подивився на неї та  посміхнутися в нього не вийшло. Замість посміши вийшла гримаса болю. Чоловік слухняно відкрив рот. «І як же так вийшло, що ви опинилися у нашому яру?» - запитала Таїсія, коли миска була майже порожня. Чоловік ковтнув та  не дуже  виразно відповів: «Я й сам не знаю. Я приїхав з телеканалом зніматися в реаліті-шоу «Багач та бідняк» чули про таке? А замість реаліті-шоу вийшло не зовсім шоу. Коли на мене напали, то команда  режисерів, операторів враз кудись поділася. Я кликав на допомогу, а їх й слід простив. Мабуть мене будуть шукати? В мене ж через пів року як вибори! А бізнес, як бути з ним?». «Так ви – політик?» - проказала Таїсія протягуючи останнє слово. «Не зовсім! Я мріяв бути мером Києва. А замість Києва  тут, в якомусь Мухосранську», - сказав хворий. «Наше місто – не Мухосранськ ніякий!, - образилася жінка, - У ньому три коледжі – педагогічний, медичний та мистецтв. Є свій маленький театр та дві фабрики -  галантерейна та  поршневих кілець, а ще олійниця є!». Чоловік видихнув та якось  іронічно подивився на Таїсію. А вона поставила миску на коліна та сердито подивилася на чоловіка. Їй було неприємно, що її рідне місто тільки що обізвали. Може воно маленьке та провінційне, але ж не  зовсім й  далеке та пропаще. «І взагалі, він не бачив наше місто! Приїхав, його побили. Опинився десь в канаві. Що він міг побачити? Яр та  віддалений  куток на відшибі. Не бачив, значить не має права його обзивати!» - лютувала в душі Таїсія.

 

Доля

 2глава

День – сонячний та теплий. Навкруги блакитне небо. По небу пливуть невеличкі купки білих та пухнастих хмаринок. Навколо буяє зелень. Яр. Зелена трава та кущі, а серед цього всього на землі лежить людина. Лежить та не ворушиться.  Це чоловік – високий та міцний.  Він просто одягнений: у  тонкі потерті джинси та білу сорочку. Звісно одяг вже геть іншого кольору, ніж мав бути. Його тіло збите та важке. Видно, що він важко дихає та здригається по трохи, наче від болю. Набігає дощик й тіло починає тремтіти від вологи та холоду.  Людина згортається калачиком і намагається зігрітися,  та їй це важко дається. Дощик кінчається. Чоловік розплющує очі та дивиться на небо. Намагається поворухнутися та повернути шию у бік, щоб роздивитися все навколо, але тіло  пронизує  гострий біль. Чоловік голосно стогне та припиняє  спробу подивитися навколо. Перед очами все пливе.  Й людина знов втрачає свідомість.

«Олеже, я чув, що ти  маєш бажання балотуватися  на цих виборах у мери. Це правда?» - звучить з порога голос друга Дениса. Я підвожуся та дивлюся, як він крокує до мого столу. Кремезний чоловік  приблизно п’ятдесяти років зупиняється біля мого робочого стола. Він дістає з кишені білу серветку та обтирає обличчя та шию. Обличчя блищить від  поту. «В тебе нічим дихати!» - повідомляє він мені та важко видихає. «Звісно нічим, коли ти  маєш зайві кіло та одягнений у піджак в літній погожий день», - думаю я, але мовчу. «Так, це правда», - спокійно відповідаю товаришу. «А подолаєш? Цього разу на мерів претендує й мільйонер Кукурудза, ще якийсь співак чи актор, та купа інших…», - починає  мене чи відмовляти, чи  сумніватися в моїх здібностях той. Денис ще той друг. «А ти сумніваєшся у моїх можливостях?» - кажу та  різко дивлюся на нього. «Нуууу!» – розводить руками. В саме цей момент на порозі з`являється ще один чоловік. Це мій іміджмейкер Павлик. Павлику двадцять сім, він входить різко та сміливо, не на кого не дивлячись, голосно промовляє: «Є одна ідея. Люди мають тебе знати. Тобто треба їх з тобою якось  ненав`язливо познайомити. І я вже знаю як!» «Олеже, що це за цирк?» - запитує мене Денис та зневажливо дивиться на молодого чоловіка. «До чого тут цирк?» - запитує Павлик та навіть не звертає уваги на зневажливе звертання в його бік. Павлик сідає за стіл та бере з мого столу без всякого дозволу  статуетку у вигляді Оскару, крутить її в руках та дивиться на мене з інтригою в очах. Чекає, щоб я перший спитав його. Так, він такий, цей іміджмейкер. Повертаюсь до хлопця та дивлюся в його очі. Бачу, що він радіє моєму такому жесту. Питаю: «І, що це за ідея?». Обличчя Павлика оживає. Губи розтягуються в приємну усмішку а в очах запалюються вогники. «Вам, Олег Дмитрович требо потрапити  у телевізор. Краще всього знятися у якомусь  реаліті-шоу. Доречи мільйонер Кукурудза рік тому так й зробив. В «Міняю жінку» - відправив дружину кудись у село. Люди про нього заговорили. Тепер їхню родину знає чи не кожна собака», -  запально розповідає  іміджмейкер. Я посміхаюся та з іронією питаю: «Хочеш сказати – кожна корова?». «Чому корова?» - спочатку не розуміє мого зауваження чоловік, а потім розпливається в ще більшій посмішці. Хлопець становить назад Оскара та барабанить по столу долонями, потім каже: «А ми підемо далі. Є таке шоу «Багач та бідняк». Там тебе закидують у якийсь Мухосранськ й тобі три доби треба буде виживати. Нехай люди побачать вас у спартанських умовах та подивляться, який ви спритний та винахідливий. Людина, яка здатна знов піднятися та не втратити своє обличчя зажди викликає повагу та захоплення. Тому, я вважаю, що квиток до крісла мера у нашій кишені!» -  розповідає мені Павлик. «Винахідливо!» - зауважує тут же мій товариш Денис та дивиться на іміджмейкера з якоюсь навіть заздрістю. Денис хлопає мене по плечу та виходить з кабінету. «Навіщо він приходив?» - одразу пробігає думка в голові. Я знов повертаюся до найнятого торік фахівця та запитую: «А телебачення погодиться?». «Та з руками й ногами відірвуть. Зараз багатіїв в них бракує. Я вже цікавився», - запевняє мене  той. Я опускаю голову, дивлюся на підлогу та усміхаюся. Знов дивлюся на хлопця та погоджуюся. «Нехай буде так. Свою долю я творю сам!» - кажу я йому.

Відчуваю, що моє тіло змерзло. Намагаюся зігрітися, підводжу обидві ноги до животу. Обхоплюю себе руками. Відчуваю під долонями сирий одяг. «Чому я мокрий?!» – приходжу до тями та розплющую очі. Сонячне проміння боляче б`є у вічі. Я знов заплющую очі. Розумію, що поряд хтось  знаходиться. Хто це? Намагаюся повернутися та подивитися. Як боляче! Чому мені так боляче? Нарешті дивлюся та бачу жіночі ноги, худенькі та засмаглі. Дивлюся вище.  Тепер бачу, що на мене з тривогою дивиться якась молода жінка. Вона розглядає мене. В неї дуже здивований  та наляканий погляд. І я наче не пригадую такого обличчя у своєму колі. Розумію, що не знаю її.

Вона мене не боїться та допомагає підвестися й встати. Роздивляюся себе потрохи. На мені дуже брудний одяг та сорочка  уся у великих бордових  плямах. Що це? Торкаюся обличчя, голови.  Обличчя неможливо болить та пече. Уся потилиця мокра та липка. Дивлюся на долоні, вони у крові, вже густій та липкій. В голові важко та немов все гуде. А навколо трава та чагарники. Як я тут опинився? Я ж мав зніматися у реаліті-шоу. В голові гудить сильніше, думати дуже важко та боляче. Кожна думка відбивається болем, наче голка  штрикає у мозок. Від болю я стогну. А жінка ще міцніше  обіймає мене за плечі. «Тоненька, але дужа!» - встигаю помітити.

Якось збираємося наверх, вилазимо з яру, в якому я провалявся. Цікаво, а скільки я тут валявся?  Я не йду. Таке враження, що моя рятівниця тягне мене за собою. Плетуся поруч з нею. Вона мені щось каже. Але я наче не розрізняю її слів. Ми рухаємося уперед, але в голові марево. Я пригадую, що зі мною було на передодні та намагаюся зв’язати минуле з теперішнім: Звідки узявся цей яр? Як довго я в ньому пролежав? Та хто це зі мною таке зробив? Помічаю, що дихати важко. І я дихаю потрохи та неглибоко. Так легше. Ступати на ноги теж боляче. Кожний крок відчувається так, наче молотом хтось б`є по п’ятках. Цей біль потім відбивається у м`язах та перетікає  у сильний біль в хребті. Я знов потрохи стогну. Від кожного кроку хочеться вити, але я  терплю. Терплю та пригадую.

«Я про все домовився!» - чую у слухавку радісний та гучний голос Павлика. Я встаю з ліжка та дивлюся на годинник. На ньому сьома ранку. «Добре, що о шостій не зателефонував!» - одночасно думаю я. «У наступний понеділок тебе зустріне знімальна група СТБ. А далі тебе відвезуть у якусь глухомань. Вони відберуть в тебе твій одяг, телефон. А замість того вручать свою легенду», - повідомляє він мені далі. «І що я зараз маю робити?» - запитую я, не дуже розуміючи, навіщо мені ця інформація о сьомій ранку. «Готуватися!  Морально готуватися. Мене там не буде. Ти маєш пам’ятати, що твоя справа – не дати собі в кашу наплювати. Тобто вийти зі всього красиво та гідно!» - почув я у слухавку менторський тон. Я заплющую очі та чекаю, коли він закінчить повчати мене.

Нарешті  ми зупиняємось й жінка становить мене біля старого паркану, наче я не живе створіння, а дерев`яний стовп. Я стою, намагаюся тримати рівновагу. Жінка відчиняє хвіртку та кличе мене у двір. «В неї приємний голос – мелодійний», - помічаю я та відриваюся від спогадів. Обережно заходжу у старий двір. Маленькими кроками йду за нею по доріжці з тротуарної плитки, крізь щілини якої пробивається маленька зелена травичка. На старих сходах вже стоїть моя рятівниця та дивиться на мене. Вона трохи посміхається. Я відриваю очі від доріжки та намагаюся відповісти їй посмішкою. Спотикаюся, ледь не падаю. Жінка ловить мене. Заходимо  в дім.

Очам відкриваються старі сіни. На стінах старі   паперові шпалери коричного кольору. Якось темно. У ніс б`є затхлий запах. Мимоволі  повертаюся у дитинство та згадую хату своєї прабабусі. Саме так пахла її домівка. Вона тоді казала, що так пахне старість. Господарка – не стара жінка, але чомусь живе, наче  не в свій час? По один бік стоїть старовинна вішалка. На ній висить купа теплого одягу. Під вішалкою розкидана купа старого, досить різноманітного взуття. Тут я бачу й гумові чоботи, й  пластикові тапки, зовсім у куті  сховалися гарні чорні черевички. А по другий бік купа якихось коробок та старих журналів та книг. На цій купі стоїть, вигнувши спину, великий чорний кіт та дивиться на мене жовтим оком. Протягую руку до кота. А той стрибає з купи журналів  на взуття та десь тікає від мене. Відвожу погляд від взуття та бачу, що тут моя господиня наче засмутилася. В голові пролітає думка, що не гарно так пильно розглядати житло. Вона кличе мене рукою у кімнату. Я йду туди та перед самісіньким ліжком, щось стає мені зле. В очах темніє.

Доля

 1глава

Що то є доля? Одні кажуть, що це те, чого ніяк не оминути, що написано тобі при народженні. І як казали в старину, то й на печі тебе знайде. А інші вважають, що ти сам – творець своєї долi. Та як будеш старатися, то і доля тебе чекає краща.

З подібними думками верталася наша героїня до дому. Вона йшла  вузенькою вулицею по бездоріжжю. Бо асфальт ця вулиця пам’ятала може у минулому сторіччі, а може, то їй так здавалося, що був в її житті той асфальт. А зараз очі бачили лише доріжку з гравію та пилюки, обабіч якої росла висока трава та різні  широкі лопухи та реп’яхи.  Дома на цій вулиці були усі на один поверх, старі та убогі – зі старої червоної цегли зі старими  латаними дахами. Таїсія подивилася навкруги та подумала: «Може лопухів накопати? Кажуть, для волосся добре». Але цю дивну ідею прогнав раптовий дощик. Жінка прискорилася  й швидким темпом дійшла до  пустиря, в середині якого стирчав старий дитячий, ще з радянських часів грибок. Молода жiнка залізла під нього та подивилися угору. Зараз її прикривав залізний та іржавий  лист з невеличким дірочками, крізь які можна було побачити блакитне небо, сонячні промені. Дощ й так несподівано - серед сонячного та теплого дня. Дощ нагадав їй про сумне. Вона згадала, що на днях зіпсувала свою кращу та єдину курточку. Що тепер потребує нову, а з наступного дня вона – безробітна. Жінка зітхнула та притулилася ближче до іржавого стовпчика «В мене є ще стара шкіряна для городу. Але ж як  у ній шукати роботу? Ходити , наприклад на співбесіди, якщо до холодів робота не знайдеться? Тут в нашому куті, ще  нехай. А як треба буде у центр піти, чи в область поїхати?» - сумні думки бігли одна за іншою. Дощик як раптово почався так й раптово скінчився. Жінка виринула з під старого грибка. Обійшла його з одного боку та роздивилася. Побачила сліди  старої фарби, бардового кольору, іржаві плями та старовинні надписи – «Таня та Коля у сердечку», «Людка – дурепа!» « Пашко – козел».  Вона посміхнулася та задумалася: «А чи не той це Пашко, який колись був її свекром?» Бо вона була  - Таїсія Пашко. Це її прізвище по чоловіку, з яким вона вже п’ять років, як розлучена й він теж іноді поводив себе, як козел. «Дивно, що я в дитинстві цього не помічала? Знала, то й не зв’язувалася з тими Пашками», - подумалося на останок. Вона згадала, як колись Славка Пашко залицявся до неї. А він був хлопцем, в якого завжди були гроші. А ще грав на гітарі. Шикарний хлопець, як тоді казали. А для дівчинки, в якої мати – шкільна прибиральниця, а батько -  робітник-станочник, це було верхом бажань. А у Славка батько тоді був начальником гаражів Райкому партії, а не будь де. «Не по Савці свитка», - казала її матір. Але ж хто її тоді слухав. Таїсія відійшла від старої залізяки та улізла у високу й мокру траву. Буквально вистрибнувши з неї, пішла шукати  суху доріжку  далі. Дощ прибив усю пилюку. Майданчик виглядав тепер ще більш жалюгідним. Земля намокла й доріжка стала слизькою та брудною. Ноги місцями роз’їжджалися, капці намокли та виглядали неохайно. Колись це місце було дитячим майданчиком. На ньому гуляли діти. Гралися, качалися на гойдалках. Але зараз від усього залишився оцей старий грибок, під яким колись була пісочниця. Вийшовши на доріжку, жінка подивилася чомусь наліво, де галявина обривалася та  ставала яром, що поріс кущами та чагарником, кропивою та диким виноградом. Збоку земля обвалилася й зверху можна було побачити, що там  десь тече струмочок. А навколо під травою зачаїлося сміття. Люди, такі люди. Є можливість перетворити щось на смітник - обов’язково це зроблять. Таїсія обережно попрямувала далі. Але почула раптом якийсь чи то скрип чи то стогін. Жінка  зупинилася та почала прислухатися. Стогін повторився ще раз та ще раз. Таїсія обережно підійшла до краю, де земля йшла униз та подивилася навкруги. Під кущами їй здалося, що щось біліє Вона обережно спустилася униз, маленькими кроками зійшла, щоб не посковзнутися на мокрій  землі. Таки під кущами та прикритий високою травою, лежав та стогнав чоловік. Таїсія злякалася. Її серце пришвидшилося. Чоловік  перевернувся на бік, обличчям до жінки й вона побачила, що його добряче відлупцювали. Сорочка, в яку він був одягнений, колись була білю, а зараз стала брудною, місцями чорною та зеленою, але майже уся в бордовим плямах крові. Вона присіла поруч та почула, що від нього добре тхне спиртним. «О, наша пісня не нова», - подумалося їй. Але в душі все одно стало чоловіка шкода. Навіть, якщо він добряче випив, то не від одного падіння зараз був увесь синій. Тут хтось постарався та не один. Чоловік знов застогнав та скорчився від болю. «Хто ви? Як вас звати?» - звернулася вона до чоловіка. Вона знала усіх навколо. Але цей не був схожий на жодного з місцевих пиячок. Той розплющив очі, але знов заплющив. На обличчі з`явилася гримаса болю. «Олег. Я – Олег», - шепотом проказали його губи. «Ви – можете встати? А може мені краще викликати швидку?» - знайшлася Таїсія та піднялася. Вона полізла у сумку за мобільним телефоном. Але чоловік руками показав, що він проти швидкої. Вона сховала телефон. Потім підійшла ближче до нещасного та нахилилася. Подавши йому руку. Чоловік міцно ухопився за руку. Таїсія почула, що її за руку міцно тримають. Рука була важкою, а хватка – міцною. Чоловік ще сильніше застогнав, але зміг встати. Він обперся двома руками  об  жінку, наче об стовп, крутнув головою, струсив бруд. В обличчя Таїсіє полетіли якісь краплі, чи то води, чи то крові. «Вибачте!» - тихо проказав незнайомець. В очах його крутилася земля і це відчувалося. Бо тіло повело в бік й Таїсія рукою ухопила чоловіка, щоб той не впав знову. «Ух!» - проказав той на останок. «Ви можете йти?» «Я тут недалечко живу. До перехрестя требо дійти. А за ним мій дім – другий», - повідомила жінка. Олег  позитивно хитнув головою. Таїсія обійняла чоловіка за плечі, а той її й вони спромоглися вилізти з яру та зібратися наверх. Обійнявшись, обережно повільно пішли до  будинку, де мешкала наша героїня.

Пройшли, наче ніхто їх й не бачив. Вулиця була порожня. Будинки стояли наче самотні. Не було видно, щоб хтось порався біля  них, прибирався, чи обривав врожай вишні чи черешні. Майже біля кожного будинку стояли красуні – вишні, рясно усипані ягодами. Над ними літали  оси та горобці цвірінькали та оббирали стиглі ягоди. За деревами можна було побачити старі дерев`яні паркани, зеленого кольору, але обшарпані та похилені.

Як Таїсія казала, так і виявилося.  Вони перейшли  мокре від дощу, а тому брудне, перехрестя, минули перший будинок та зупинилися. За старим й трохи похиленим парканом з іржавого металопрофілю їх зустрів невеличкий старий будиночок. Свіжопофарбований у  світло-персиковий колір, але з дахом, вкритим старим шифером, місцями порослим зеленим мохом, він здавався якимось чудернацьким та нестандартним. Таїсія однією рукою відчинила хвіртку, потім залишила чоловіка стояти самого й зайшла у двір. «Це мій двір. Заходьте, будь ласка!» - промовила вже з іншого боку паркана. Чоловік втомлено подивився на старий паркан та зайшов у двір. Він шкутильгав. Було видно, що кожний крок  дається крізь біль.

Мiнi - оповiдання Старовинний годинник.

 Олег прокидається серед ночі, від гучного дзвінка в двері. Біля нього спить незнайомка, з якою він цієї ночі розважався в барі. В двері настирливо далі стукають. Олег відкриває, там - нікого. Але біля порогу лежить коробка. Усередині - старовинний кишеньковий годинник, який швидко йде… назад. Годинна стрілка робить два повні оберти. Здивований Олег повертається до спальні, але бачить що ліжко тепер застелене, а незнайомки ніде немає. Як вчора...

Олег узяв годинник та почав його роздивлятися. "Дивний він який" - перше що прийшло в голову. Захотілося показати його дівчині, що залишилася в кімнаті. Повернувшись в кімнату, жінки він не знайшов. Побачив лише, що було відчинено вікно. "Навіщо вона його відчинила?"- подумав чоловік та підійшов щоб його зачинити. З вікна повіяло холодним повітрям. Олег зачинив вікно та прислухався. У квартирі була тиша. Не було звуків ані з ванної кімнати, ані з кухні. "Де ж вона?" - запитав він сам в себе й зрозумів, що навіть покликати її не може, бо не пам'ятає її ім'я.

- До чого я прийшов? Сплю з жінками й навіть не цікавлюся хто вони. Нічого крім сильного бажання до них не відчуваю. Невже так можна?

Олег покрутив знов годинник та побачив, що він так й ішов в інший бiк. "А яка зараз година? Треба ж збиратися до офісу!" - з цими думками чоловік кинувся шукати мобільник. Дивина, але той теж йшов назад. Поки Олег збирався, настав ранок. Годинник показував восьму ранку. "Нарешті я не спізнився на роботу!" - похвалив Олег сам себе в душі.

Тільки но дійшовши до робочого місця, Олег почув роздратований голос шефа:"Коли ви вже зробите той клятий звіт?". "І знову про корову!" - подумав Олег та відчув, як його настрій падає. Але поруч опинився друже Юрчик та хитро подивився на свого приятеля:

- Гайда ввечері у клубешник!

- Як вчора?! Коли ти відмовився а останню хвилину?! - нагадав йому Олег про вечір.

- Коли це було? - образився  товариш.

- Вчора! - суворо буркнув Олег.

-  Вчора я дивився футбол. Кубок кубків.!, - повідомив Юрчик.

- Кубок кубків. Дійсно,  - спливло в голові Олега й він по трохи почав розуміти, що тиждень пішов не в перед, а назад.

Тут підскочила ще й Таїсія - молода та жвава дівчина. В якої мабуть було хоббі пхати свого маленького носика усюди, де можливо а разом робити роботу, якою в офісі ніхто займатися не хотів.

- Збираємо гроші на день народження менеджера Ігоря' - весело показала вона та простягнула руку. - - - Знов за рибу гроші! - перше, що прийшло в голову та незадоволеним тоном Олег повідомив, що гроші вже здавав.

- Коли це? - Фиркнула Таїсія й перед очима покрутила папірцем, де його прізвище не значилося.

Олег поліз у гаманець. "Маячня якась! Я що маю прожити цей тиждень знову? А раптом не тільки тиждень?" - такі думки лякали.

Юрчику Олег відмовив та вечір провів за ноутбуком в пошуках помилок у звіті.

Наступний минулий день знов почався з нагадувань про звіт. Олег знав чого шеф такий злий на нього. Бо справа була геть не в звіті. Шев застукав Олега на вечірці, присвяченій дню народження компанії за палкими поцілунками з його ж секретаркою. Тепер все йшло шкереберть. До Олега чіплялися навіть за дріб'язок за крихітну помилочку .

Тиждень минав, Олег працював у роті чола. Наближався той самий день, де Олег зробив свою фатальну помилку. Думки про те, як відчинилися від залицянь Олени, як не потрапити на тій самий гачок вже буквально не давали спати.

Ранок почався з тих самих слів. Тільки Олег вже був готовий. Він дістав із стола папку зі звітом та простягнув шефові. Той посміхнувся та показав: "

- Починаєте рівнятися на кращих? Зробили звіт вчасно? Може вас ще за це преміювати?

За премію звісно був жарт, але начальник залишився задоволеним. А потім вийшов на середину великої кімнати та запросив всіх на святковий вечір.

Олег витер піт з обличчя. Наче щось пішло в інший бік. На святі він вже слідкував за тим скільки келехів коньяку він вплив в себе та вів себе стриманіше звичайного. Й коли біля нього опинилася Олена Олег навіть здригнувся.

- Що з тобою? Ти наче оминаєш мене. Цілий тиждень не заглядав, не цікавився? А я нове вбрання собі придбала й воно зараз на мені! - хитро показала молода жінка.

- Наче нічого нового, - почав Олег та згадав про яке саме вбрання йому натякала Олена.

 - Я займався звітом!, - сухо відповів чоловік.

- Коли це було для нас припоною?, - казала Олена та вже простягала до чоловіка свої руки з оксамитовою шкірою. Від неї приємно пахло ніжним квітковим парфумом. Олег відсунувся на інший стілець.

- Я стільки працював та зараз погано себе відчуваю!, - перше що прийшло в його голову, - "Може я зараз поїду додому? 

- А я з тобою!, - невгамовувалася секретарка.

- Хіба Андрій Павлович тебе не кинеться?, - нагадав Олег жінці. Та скривилася на його слова та встала зі стільця. Ображена пішла геть.

Олег вирішив таки піти зі свята. Він повернувся додому та просто ліг спати. На ранок він прокинувся та почав шукати цікавий годинник. Його ніде не було. А телефон показував, що пройшов тиждень й Олега чекали нові вихідні. Нові, а не минулі.