2глава
День – сонячний та теплий. Навкруги блакитне небо. По небу пливуть невеличкі купки білих та пухнастих хмаринок. Навколо буяє зелень. Яр. Зелена трава та кущі, а серед цього всього на землі лежить людина. Лежить та не ворушиться. Це чоловік – високий та міцний. Він просто одягнений: у тонкі потерті джинси та білу сорочку. Звісно одяг вже геть іншого кольору, ніж мав бути. Його тіло збите та важке. Видно, що він важко дихає та здригається по трохи, наче від болю. Набігає дощик й тіло починає тремтіти від вологи та холоду. Людина згортається калачиком і намагається зігрітися, та їй це важко дається. Дощик кінчається. Чоловік розплющує очі та дивиться на небо. Намагається поворухнутися та повернути шию у бік, щоб роздивитися все навколо, але тіло пронизує гострий біль. Чоловік голосно стогне та припиняє спробу подивитися навколо. Перед очами все пливе. Й людина знов втрачає свідомість.
«Олеже, я чув, що ти маєш бажання балотуватися на цих виборах у мери. Це правда?» - звучить з порога голос друга Дениса. Я підвожуся та дивлюся, як він крокує до мого столу. Кремезний чоловік приблизно п’ятдесяти років зупиняється біля мого робочого стола. Він дістає з кишені білу серветку та обтирає обличчя та шию. Обличчя блищить від поту. «В тебе нічим дихати!» - повідомляє він мені та важко видихає. «Звісно нічим, коли ти маєш зайві кіло та одягнений у піджак в літній погожий день», - думаю я, але мовчу. «Так, це правда», - спокійно відповідаю товаришу. «А подолаєш? Цього разу на мерів претендує й мільйонер Кукурудза, ще якийсь співак чи актор, та купа інших…», - починає мене чи відмовляти, чи сумніватися в моїх здібностях той. Денис ще той друг. «А ти сумніваєшся у моїх можливостях?» - кажу та різко дивлюся на нього. «Нуууу!» – розводить руками. В саме цей момент на порозі з`являється ще один чоловік. Це мій іміджмейкер Павлик. Павлику двадцять сім, він входить різко та сміливо, не на кого не дивлячись, голосно промовляє: «Є одна ідея. Люди мають тебе знати. Тобто треба їх з тобою якось ненав`язливо познайомити. І я вже знаю як!» «Олеже, що це за цирк?» - запитує мене Денис та зневажливо дивиться на молодого чоловіка. «До чого тут цирк?» - запитує Павлик та навіть не звертає уваги на зневажливе звертання в його бік. Павлик сідає за стіл та бере з мого столу без всякого дозволу статуетку у вигляді Оскару, крутить її в руках та дивиться на мене з інтригою в очах. Чекає, щоб я перший спитав його. Так, він такий, цей іміджмейкер. Повертаюсь до хлопця та дивлюся в його очі. Бачу, що він радіє моєму такому жесту. Питаю: «І, що це за ідея?». Обличчя Павлика оживає. Губи розтягуються в приємну усмішку а в очах запалюються вогники. «Вам, Олег Дмитрович требо потрапити у телевізор. Краще всього знятися у якомусь реаліті-шоу. Доречи мільйонер Кукурудза рік тому так й зробив. В «Міняю жінку» - відправив дружину кудись у село. Люди про нього заговорили. Тепер їхню родину знає чи не кожна собака», - запально розповідає іміджмейкер. Я посміхаюся та з іронією питаю: «Хочеш сказати – кожна корова?». «Чому корова?» - спочатку не розуміє мого зауваження чоловік, а потім розпливається в ще більшій посмішці. Хлопець становить назад Оскара та барабанить по столу долонями, потім каже: «А ми підемо далі. Є таке шоу «Багач та бідняк». Там тебе закидують у якийсь Мухосранськ й тобі три доби треба буде виживати. Нехай люди побачать вас у спартанських умовах та подивляться, який ви спритний та винахідливий. Людина, яка здатна знов піднятися та не втратити своє обличчя зажди викликає повагу та захоплення. Тому, я вважаю, що квиток до крісла мера у нашій кишені!» - розповідає мені Павлик. «Винахідливо!» - зауважує тут же мій товариш Денис та дивиться на іміджмейкера з якоюсь навіть заздрістю. Денис хлопає мене по плечу та виходить з кабінету. «Навіщо він приходив?» - одразу пробігає думка в голові. Я знов повертаюся до найнятого торік фахівця та запитую: «А телебачення погодиться?». «Та з руками й ногами відірвуть. Зараз багатіїв в них бракує. Я вже цікавився», - запевняє мене той. Я опускаю голову, дивлюся на підлогу та усміхаюся. Знов дивлюся на хлопця та погоджуюся. «Нехай буде так. Свою долю я творю сам!» - кажу я йому.
Відчуваю, що моє тіло змерзло. Намагаюся зігрітися, підводжу обидві ноги до животу. Обхоплюю себе руками. Відчуваю під долонями сирий одяг. «Чому я мокрий?!» – приходжу до тями та розплющую очі. Сонячне проміння боляче б`є у вічі. Я знов заплющую очі. Розумію, що поряд хтось знаходиться. Хто це? Намагаюся повернутися та подивитися. Як боляче! Чому мені так боляче? Нарешті дивлюся та бачу жіночі ноги, худенькі та засмаглі. Дивлюся вище. Тепер бачу, що на мене з тривогою дивиться якась молода жінка. Вона розглядає мене. В неї дуже здивований та наляканий погляд. І я наче не пригадую такого обличчя у своєму колі. Розумію, що не знаю її.
Вона мене не боїться та допомагає підвестися й встати. Роздивляюся себе потрохи. На мені дуже брудний одяг та сорочка уся у великих бордових плямах. Що це? Торкаюся обличчя, голови. Обличчя неможливо болить та пече. Уся потилиця мокра та липка. Дивлюся на долоні, вони у крові, вже густій та липкій. В голові важко та немов все гуде. А навколо трава та чагарники. Як я тут опинився? Я ж мав зніматися у реаліті-шоу. В голові гудить сильніше, думати дуже важко та боляче. Кожна думка відбивається болем, наче голка штрикає у мозок. Від болю я стогну. А жінка ще міцніше обіймає мене за плечі. «Тоненька, але дужа!» - встигаю помітити.
Якось збираємося наверх, вилазимо з яру, в якому я провалявся. Цікаво, а скільки я тут валявся? Я не йду. Таке враження, що моя рятівниця тягне мене за собою. Плетуся поруч з нею. Вона мені щось каже. Але я наче не розрізняю її слів. Ми рухаємося уперед, але в голові марево. Я пригадую, що зі мною було на передодні та намагаюся зв’язати минуле з теперішнім: Звідки узявся цей яр? Як довго я в ньому пролежав? Та хто це зі мною таке зробив? Помічаю, що дихати важко. І я дихаю потрохи та неглибоко. Так легше. Ступати на ноги теж боляче. Кожний крок відчувається так, наче молотом хтось б`є по п’ятках. Цей біль потім відбивається у м`язах та перетікає у сильний біль в хребті. Я знов потрохи стогну. Від кожного кроку хочеться вити, але я терплю. Терплю та пригадую.
«Я про все домовився!» - чую у слухавку радісний та гучний голос Павлика. Я встаю з ліжка та дивлюся на годинник. На ньому сьома ранку. «Добре, що о шостій не зателефонував!» - одночасно думаю я. «У наступний понеділок тебе зустріне знімальна група СТБ. А далі тебе відвезуть у якусь глухомань. Вони відберуть в тебе твій одяг, телефон. А замість того вручать свою легенду», - повідомляє він мені далі. «І що я зараз маю робити?» - запитую я, не дуже розуміючи, навіщо мені ця інформація о сьомій ранку. «Готуватися! Морально готуватися. Мене там не буде. Ти маєш пам’ятати, що твоя справа – не дати собі в кашу наплювати. Тобто вийти зі всього красиво та гідно!» - почув я у слухавку менторський тон. Я заплющую очі та чекаю, коли він закінчить повчати мене.
Нарешті ми зупиняємось й жінка становить мене біля старого паркану, наче я не живе створіння, а дерев`яний стовп. Я стою, намагаюся тримати рівновагу. Жінка відчиняє хвіртку та кличе мене у двір. «В неї приємний голос – мелодійний», - помічаю я та відриваюся від спогадів. Обережно заходжу у старий двір. Маленькими кроками йду за нею по доріжці з тротуарної плитки, крізь щілини якої пробивається маленька зелена травичка. На старих сходах вже стоїть моя рятівниця та дивиться на мене. Вона трохи посміхається. Я відриваю очі від доріжки та намагаюся відповісти їй посмішкою. Спотикаюся, ледь не падаю. Жінка ловить мене. Заходимо в дім.
Очам відкриваються старі сіни. На стінах старі паперові шпалери коричного кольору. Якось темно. У ніс б`є затхлий запах. Мимоволі повертаюся у дитинство та згадую хату своєї прабабусі. Саме так пахла її домівка. Вона тоді казала, що так пахне старість. Господарка – не стара жінка, але чомусь живе, наче не в свій час? По один бік стоїть старовинна вішалка. На ній висить купа теплого одягу. Під вішалкою розкидана купа старого, досить різноманітного взуття. Тут я бачу й гумові чоботи, й пластикові тапки, зовсім у куті сховалися гарні чорні черевички. А по другий бік купа якихось коробок та старих журналів та книг. На цій купі стоїть, вигнувши спину, великий чорний кіт та дивиться на мене жовтим оком. Протягую руку до кота. А той стрибає з купи журналів на взуття та десь тікає від мене. Відвожу погляд від взуття та бачу, що тут моя господиня наче засмутилася. В голові пролітає думка, що не гарно так пильно розглядати житло. Вона кличе мене рукою у кімнату. Я йду туди та перед самісіньким ліжком, щось стає мені зле. В очах темніє.
