Крижане життя. Частина 6

Продовжую писати про майбутню олимпійську чемпіонку. А поки вона потрапила до спортивного інтернату та  намагається звикнути до нового життя та денного розпорядку.

Ранок. Дівчата в одній білизні товпилися в кабінеті лікаря. Медична сестра  становила кожну на ваги та потім записувала результати. Дівчата то  утворювали чергу, то знову хаотично розпадалися на купки та гомоніли. «Тихо!» - голосно проказала медична сестра Віра Іванівна, «Я не можу працювати в такому балагані». «Олежко, ти що їж по ночах! За місяць на кіло триста грам стала більшою.» «Ні» - тихо відповіла дівчинка. Що стояла на вагах. «Дивись, мені. Бо відстороню від тренування!» - суворо проказала жінка дівчинці. Дівчинка злізла з ваг та пішла на вихід. «Наступна!»  гаркнула Віра Іванівна. Олена стала на ваги. «Так. Тридцять сім, триста. Прізвище?» - запитала вона не дивлячись на Олену. «Дмитренко», - відповіла та. «Новенька?» -  запитала медична сестра та відволіклася від зошита. «Так», - проказала Олена. «А ти Дмитренко, занадто легка. Чи ти  навпаки нічого не їж?» - запитали в неї. «Їм. Вчора  в вечорі з`їла два бутерброди з ковбасою», - відповіла дівчина. Всі чомусь засміялися. «А до цього?» - запитала раптом Віра Іванівна та подивилася в самі Оленчині очі. «В мене мати померла й бабуся. Я у траурі була, й майже не їла десь тиждень», -  розповіла правду Олена. «Так. А тебе навпаки, відгодовувати. Як тебе там?» - проказала жінка. «Олена Дмитренко», - нагадала дівчина. Вона подивилася за медичною сестрою та побачила, як та обвела її прізвище ручкою. Олена злізла з ваг та відчула, як у спину її хтось штрикнув. Вона обернулася та побачила свою нову подругу. «Щастить же тобі!» - прошепотіла та. Олена вийшла  з кабінету та швидко побігла до кімнати. Вона вдягнулася та збігала вмитися. Коли вийшла з ванної кімнати, то почула. Що требо швидко йти  на сніданок. А потім на тренування.

Зранку всі займалися  хореографією. Олена почувала себе чужою в колі всіх цих дівчат та дівчаток. Тренер ходив поміж них та лупцював тих, хто не старався на його думку, довжелезною лінійкою, по руках, по плечах і навіть по голові. Коли він порівнявся із нею, Олена інтуїтивно втягнула голову в плечі та раптом отримала лінійкою по плечах. «Новенька, звідки ти взялася?! Може ти там у себе й була кимось. А тут ти ніхто, звати тебе ніяк! Не будеш працювати, вилетиш під три чорти! Зрозуміла?!» - почула вона від тренера. Олена у відповідь кивнула та присіла старанно зробив пліє. «Так. Слідкуємо за руками!», - проказав тренер та відійшов вже від Олени. Вона піднялася та видихнула.

Коли ранішні тренування закінчилися, всі пішли знов переодягатися та збиратися до школи. Олена йшла за всіма та думала: «Як мене сюди занесло?». Перший день нового життя за розкладом її просто виводив із себе. «Невже все моє життя тепер пройде тут, під пильним наглядом тренерів, вчителів, дівчат?», -  думалося їй на уроках. Вона  не змогла ніде  зібратися та отримала у першій свій день двійку з алгебри, та двійку з російської мови.  У столовій під час обіду вона запитала у своїй  співмешканки: «Чуєш Нато, як ти з цим всім змирилася?». «Та все добре. Ти теж звикнеш. Й алгебру підтягнеш. Тут погано вчитися не можна. Вилетиш під три чорти!» - нагадала Ната слова тренера з ранку. Олена колупала ложкою гречану кашу та дивилася, як Ната їсть солянку, що їй передала мати.  «Як тобі вдається не набирати вагу?» - раптом запитала в Олени Ната. «Не знаю.  Просто вдається і все», - відповіла Олена та подивилася на солянку знову. «А я не можу схуднути. Зайві триста грамів не дають мені нормально подвійні стрибки робити. Що тепер казати про потрійні», - розповіла Ната та зітхнула.

Після обіду знову школа – останній урок та час для виконання домашнього завдання. Олена не любила робити домашнє завдання. Але тут  в неї не було виходу. Десятки очей дівчат та хлопців дивилися, як вона блукає класом. «Дмитренко, не муляй перед очима! Сідай вже та займайся!» - проказала старша за неї дівчина. Олена сіла поруч ще невідомої дівчини, відкрила підручник з алгебри та зошит. Прочитала умови задачі та подивилася на  стелю. Раптом почула: «Що не знаєш?». «Я думаю», - відповіла Олена та повернулася подумки на землю. «Давай допоможу», - проказала дівчина, що сиділа поруч. Вона потягнула на себе підручник  та спитала: «Яка?». Олена пальцем вказала на задачу.  «Це ж легко»,- відповіла та. «Давай пиши, Я буду диктувати», - проказала напарниця. Олена взяла ручку та приготувалася писати.

Так вони й  мову разом зробили. «Я - Настя», -  під кінець представилася дівчина. «А я – Олена», – відповіла наша героїня.

На вечірньому тренуванні всіх вишикували в шеренгу.  Тренер об`явила, що цей місяць дуже важливий й у кого будуть гарні результати, той потрапить на  зимові  республіканські змагання. Тренування , як і у Дніпропетровську починалося з розминки. Потім йшла школа – тобто  вміння викреслювати ковзанами різних фігур – коло, параграфу, петлі. Фігуристи різного віку старанно повторювали вправи. Потім дозволили зайнятися своєю програмою. Олена стрибала, а потім подивилася на Настю. Бідолашна закидала ногу при стрибках, а потім слухала крики тренерки. Олена під`їхала до Насті та поклала руку їй на плече. Настя стояла в розпачі. «В мене раніше була така проблема», - тихо розповіла Олена й додала: «Попередня моя тренерка, можна сказати, мене вилікувала від неї». «Як?» - запитала  надією в очах Настя. «Просто заставляла мене приземлятися згрупованою в хрестик . Декілька місяців й ця балалайка в мене зникла. Тепер й у тебе зникне,  пробуй як я», - Олена поділилася з новою подругою та показала, к вона раніше стрибала, щоб владнати справу та правильно групуватися в стрибках. Настя спробувала та наче повеселішала. «А ще я стрибаю у один бік. А от  обертаюся у інший», - поділилася знов Настя. «Ну ти прямо, наче Регина Хайтцер», - відповіла Олена та засміялася.

Перед сном в кімнату повернулася Ната. «А де ти сьогодні була у другій половині дня?» - запитала Олена. «Я була на дні народження батька. По мене водій приїжджав», - важно повідомила Ната та запитала: «А святкового тортика не хочеш?». Вона розгорнула паперові серветки й в кімнаті запахло шоколадом. «Хочу!» - не витримала Олена.

Так пройшов першій день у спортивному інтернаті. А на ранок все повторилося знов. Зважування, хореографія, сніданок, школа, вечірнє тренування. І знов Олені дивилися у спину. Коли Віра Іванівна казала  її вагу. «Їсть торти та нічого їй не діється», - тихо казали дівчата заздрісним тоном.