Крижане життя. Частина 5

Привіт! Давно я нічого не писала. А зараз я  спромоглася написати ще одну главу своєї історії про  Олену-фігуристку.  В житті Олени трапилася щелодна велика перешкода до її мрії. Але вона вперто іде вперед.

«Мамо, одужуй швидше!» - наказувала у лікарні Олена матері, «А я буду навчатися старанно, буду тренуватися ще старанніше. Все для тебе, тільки прошу тебе, одужу1, будь ласка!». Й вона дійсно підтягнулася по математиці, почала вчити задані вірші. Тільки закінчилося все не так , як вона сподівлася. У матері діагностували пухлину мозку. ЇЇ перевезли до дому та через кілька місяців мати не стало. А за нею пішла з життя  й бабуся. Через місяць вона раптом потрапила під авто.

Олена відчувала себе зрадженою та покинутою. Як вона вважала, це був найчорніший, найважчий період її життя. Тренер Ірина Леонідівна допомогла їй з похоронами та повідомила, що емігрує до Канади, бо одружилася.

Олена була у шоці. Туга та самотність накрили дівчину. Не хотілося ані їсти, ані пити, ані жити. Тільки ковзанка допомагала перетерпіти душевний біль.

Одного дня вранці, випивши чаю, Оленка, як завжди відправилася на ранкове тренування. Тепер вона тренувалася сама. Ірина Леонідівна поїхала, дівчину ніхто до себе так і не узяв. На ковзанці Олена одягнувши ковзани, почала розминку. Проїхавшись три кола, Олена почала повторювати стрибки. Настрибавшись, перейшла до обертань. Зробив один вовчок, вона почала робити інший й раптом все закружилося навкруги, ковзанка замерехтіла й настала темрява. Раптом Олена відчула гострий біль у бік. Вона розплющила очі та побачила, що в неї врізався хлопчик. Він заверещав ще тоненьким дитячим голосом: «Допоможіть мені!». На лід виїхала жінка - тренер та  наблизившись до хлопчика, побачила й Олену, що лежала на льоду. «Це Дмитренко?» - запитала вона наче в себе. «Так. Це я», - хриплим голосом повідомила Олена. Тренер підняла хлопчика, потім допомогла піднятися дівчині. Але коли Олена підвелася, то знов відчула, як у очах закрутилося все навколо й Олена знов втратила свідомість. Тренер підняла тіло дівчини та  вийшла з ковзанки. «Лікаря! – голосно покликала вона у зал. В зал вбіг чоловік у білому халаті. Він підійшов та проказав: «Це непритомність. Невже вона знепритомніла від перетренування?». «Олена, ти снідала сьогодні?» - запитала її тренер. «Ні. Тільки чай пила», - тихо відповіла дівчина. «Куди дивляться твої батьки?» - пробурчав лікар. «Вона - сирота!» - шикнула на нього тренер. «Олена, чому ти на ковзанці? Тебе мали перевести у групу  Наталі Петрівни. Вони тренуються тільки ввечері», -  запитала жінка. Олена подивилася запитально на неї та не відповіла. «Їдь негайно додому, снідай, та залишайся вдома. Неможна тобі такій до школи! Я дам довідку, щоб у школі тебе не сварили», - серйозно проказав лікар. «А раптом в неї їсти нема чого?» - турботливо проказала жінка. «Ходімо зі мною, я нагодую тебе!» - проказала вона. Олена кивнула. Після сніданку тренер повела її до директорки. «Дмитренко? Скільки тобі зараз?» - запитала та. «Так. Мені дванадцять», - відповіла дівчина. «Наразі ми відправимо тебе у спортивну школу-інтернат в Києві. Я сама відвезу тебе, тільки зберемо документи. Слухай уважно, дівчино. Мені потрібні довідки про смерть твоїх рідних, довідка, що в тебе  не має інших родичів. Та збери у сумку необхідні речі, одяг, зошити, взуття та ковзани. Домовилися?» - розповіла директор. Очі у Олени округлилися, губи затремтіли, на обличчі з`явилися сльози.

Тренер вивела заплакану дівчину з палацу та посадила Олену на тролейбус. По дорозі наказала прийти з речами через тиждень до палацу спорту о дев`ятій годині.

Тиждень Олена була сама не своя. Вона не ходила ані до школи, ані до палацу спорту. Сиділа в квартирі сама. Ходила з однієї кімнати у іншу та наче прощалася з квартирою та зі своїм безтурботним дитинством. Її лякало майбутнє. Тому кожної ночі вона плакала у подушку та кликала маму.

І от настала ця страшна година. Олена їхала потягом у інше місто, у інший світ. Коли вона знов побачить рідну домівку, вулицю на якій виросла, ковзанку, на якій навчалася кататися?

 Вечір. Ледь-ледь освітлений коридор. Олена сидить на широкому підвіконні та дивиться в темряву. «Привіт!» - чує вона та обертається. Перед Оленою стоїть дівчина, її віку, худорлява з коротким темним волоссям. Дівчина одягнена у спортивний костюм, іноземного виробництва. На светрі яскраво посміхається Міккі-маус. «Привіт», - відповідає сумно Олена. «Ти – новенька? Ти з якої кімнати?» - запитує дівчина з Міккі-маусом. «Новенька. Я з двісті восьмої, здається. Ще не запам’ятала», - відповідає Олена. «Я – Ната. Мене так мама кличе. Я з двісті першої. Хочеш, я попрохаю, щоб тебе до мене поселили?. В моїй кімнаті тільки два ліжка», - запитує незнайомка.  «Не знаю», - відповідає Олена. Ната підходить ближче та бере Олену за руку, кличе за собою. «Пішли. Побачиш, як я живу!» - каже вона. Олена йде за дівчиною. Вона заходить в невеличку кімнату. Роздивляється. Над ліжком Нати висить великий календар з відомою німецькою фігуристкою Катариною Вітт. Олена задивилася на плакат, відкривши навіть рот. «Звідки в тебе цей календар?» - запитала вона Нату. «Подобається, так?» - хитро перепитала нова знайома. Олена кивнула у відповідь. «Батьки привезли з НДР. Сідай!» - попрохала нова знайома та ляснула по ліжку рукою. Олена сіла поруч та сперлася на бильце. «Що, твої батьки теж вважають, що ти зірка фігурного катання, тому заперли тебе в цей спортивний інтернат?» - запитала Ната. «Ні. Не вважають», - тихо відповіла Олена. «Чому ти тут, тоді? Сюди важко потрапити, це ж столиця», - знов запитала дівчина. «Мої батьки померли. Спочатку батько. А тепер мама, а за нею бабуся. Потрапила під автівку два місяця тому», - розповіла сумно Олена. «У-у-у», - почула вона у відповідь.   А ти з якого міста?» - запитала знов її Ната. «З Дніпра. Тобто Дніпропетровська!», - відповіла Олена. «А, я місцева. Тобто киянка. Мій батько - перший секретар міськкому. Тому він вирішив, що мені краще поближче до спорту. А цей інтернат саме це місце», - розповіла Ната. «Скоро прийдуть вимикати світло та перевіряти, як ми вкладаємося. Бері свої речі та мерщій до мене в кімнату. А я піду домовлятися про тебе» -  наказала раптом Ната. «А к не дозволять?» - тихо запитала Олена. «Мені, не дозволять?» - засміялася дівчина, - «Хай спробують!». Вона зістрибнула з ліжка та вийшла з кімнати. А Олена встала, знов роздивилася кімнату. Вийшла та пішла по свою сумку. Яку так й не розкладала. Олена зайшла в свою кімнату та подивилася навкруги. Це була спальня на десять ліжок. А Оленене- пусте було поруч з холодним вікном. Олена взяла сумку, верхній одяг та пішла геть.  Коридором вона побачила, як у кімнати повертаються дівчата різного віку. Тут були й малі – восьми років, й дорослі вже - п’ятнадцяти років. Дівчата поверталися з  столової. « Вона тихенько зайшла в нову кімнату та запитала в нової співмешканки, чого та не ходила на вечерю. «Що там їсти?» - буркнула дівчина та дістала з тумбочки ковбасу та батон. «Мені батьки привозять з дому», - повідомила вона. Сусідка нарізала бутербродів та протягнула Олені: «Це тобі. Їж та лягай спати. Ранкове тренування о сьомій!» - наказала вона командирським тоном. «А що комендант?» - спитала Олена, відкушуючи шматочок хлібу з ковбасою. «А що комендант? Погодилася.» - відповіла Ната. Вона дістала з під подушки великий рушник та проказала: «Я у душ». Вийшла. Олена сіла на нове ліжко, потягнула носом повітря. В кімнаті стояв запах копченої ковбаси. «Смачно!» - подумалося їй. Олена підняла сумку на ліжку, розстебнула довжелезну змійку та почала викладати речі, привезені з дому. Вона дістала сорочку. Та приклала її до обличчя. Вона пахла домівкою, мамою, бабусею. Потім дістала з сумки улюбленого зайця. Його подарувала їй бабуся на перші її змагання. Тепер цій заєць став її улюбленцем. Дістала рушники, капці, домашній халат з теплої та волохатої тканини. Встала почала все це розкладати та раптом розридалася. В цей момент повернулася Ната. Вона зайшла у кімнату та побачила, к Олена голосно плаче на ліжку та тримає свого зайця. Ната сіла поруч та обняла Олену за плечі. Вона притиснула дівчину та проказала: «Тихше! Не плач. Все промине й це теж!».