Крижане життя. Частина 4

Продовжую писати оповідання про  дівчинку, яка мріяла стати чемпіонкою з фігурного катання.

Після свого провального виступу на наступному тренуванні Олена почула від своєї єдиної подруги: «Такими темпами, ти ніколи не отримаєш третій юнацький». «Я й без тебе це знаю!» - нагримала Олена на Катю.  Катя ображено подивилася на подругу та мовчки пішла  переодягатися. Взагалі вони вже разом їздили додому. Виявилося, що Катя мешкає майже поруч. Але сьогодні Оленка залишилася сама. Вона сиділа та розшнуровувала ковзани дуже повільно. «Подумаєш, чи не подруга», - міркувала  дівчина. Але потім пригадала, що ще не  зробила алгебру, а Катя обіцяла дати їй списати. «Залишусь без алгебри», - сумно зітхнула Олена. Що без алгебри, без подруги.  Вона же була перша та єдина. Важко бути спортсменом. У спорті нема друзів. Кожен – це твій  конкурент. В школі Олена теж ні з ким не товаришувала. Більше, навіть не знала усіх,хто є в класі. Зараз вона дивилася  на підлогу та подумки лічила однокласників: «Літера А. На А в нас нікого немає, здається. Б. На Б  є – Бабаєва Валя, Баранов Андрій та Баранець Ігор. Так їх навіть усі кличуть Два Барани». На цій думці на обличчі з`явилася посмішка.

«Продовжимо – В: Волобуєв, Вітренко, Вус і все. Г. На г – Горбань Тома та Гнидник Іван. От дав же бог прізвище. Цей Гнидник, до речі  - староста класу. Д. На Д – звісно я, тобто Дмитренко, Данник Люба, Дубовик Ілля та Дяченко Віта.  У, ця Дяченко – це ланкова, гадина, пісочила мене перед усім класом та моєю ланкою.  Ніби я не гідна честі радянської спортсменки. У радянських спортсменок мають бути одні п’ятірки, а ти – Олено, двієчниця. Багато вона знає про спортсменок! А Гнидник тільки й підтакує. Дуже вони мені потрібні!» - міркувала собі Олена. Вона закрила на мить очі та уявила, що стоїть на п'єдесталі. Усіх нагороджують. В неї перше місце. І от несуть нагороди.  Всім на шию вішають медалі. І раптом вона чує: «Дмитренко, тобі медаль не призначена. Радянські спортсмени поводять себе чемно, не підробляють оцінки та сумлінно вчаться. Ти  паплюжиш ім`я радянських спортсменок!». «Ні!» - виривається з вуст Олени. Вона підіймає голову та дивиться навкруги. Каток порожній. Вона сама залишилася тут. Сидить одна однісінька. «Нічого собі, я тут розмріялася!» проказала Олена. Потім знов зав’язала ковзани. Опа, вона сама вийшла на лід.   «Спробую прокатати свою програму, ніхто ж не заважає!» - зраділа вона своїй думці.  Поїхала. Пришвидшилась, зробила Ластівку, повернула та почала обертатися в Заклоні. «А тепер що? Тепер стрибок!» - промайнуло в голові, а потім ще: «А що, як не сам стрибок, а комбінацію тут зробити? Так!». Ось вона відштовхується стрибає подвійний аксель, м’яко приземляється обертається та  стрибає ще подвійний тулуп. Добре приземляється на  одну ногу та красиво виїжджає назад. «Так!» - радіє сама собі та  згинає обидві руки в ліктях, та стискає кулачки від радості. Тепер Олена пришвидшується та становить ноги для елементу Бауер, трохи прогинається назад та допомагає собі руками. Але раптом чує, що хтось плескає у долоні. Олена випрямляється та обертається навкруги. Вона бачить свого тренера Ірину Леонідівну.   Олена  зупиняється та дивиться на свою вчительку. «Браво!» - голосно каже Ірина Леонідівна. «А ну їдь до мене!» - кличе вона ученицю. Олена під’їжджає до тренера. «Чому ти так не каталася на змаганнях?» -запитує вона. Олена знизує плечима. «Чому ти ще тут?» - знов питає її тренер. «Посварилася з Катрею Балашко та не поїхала з нею», - сумно відповідає Олена. Тренер обнімає ученицю рукою та зітхає разом із нею. Потім каже: «Знаю, знаю. Важко бути спортсменкою та мати друзів. Я скажу тобі по секрету, що перші справжні подруги в мене з`явилися тільки після уходу з великого спорту. А до того, я ні кого та нічого не помічала. Тренувалася як навіжена. Жила фігурним катанням. Не їла, не спала, тільки про золоту медаль мріяла». «І що? Здобули?» - питається Оленка. «Де там. Зламала ногу перед самісіньким чемпіонатом. За тиждень до нього», -розповіла вчителька.  Олена знімає ковзани та  прощається з тренером. «Ні. Давай  я краще посаджу тебе на тролейбус. Ходімо!» - каже їй Ірина Леонідівна. «Не требо», - прохає дівчинка. «Требо. Мені так спокійніше буде. Думати, що ти вже сіла та їдеш до дому», - наполягає жінка. Пішли.

Олена приїхала додому. Зайшла у порожню квартиру. «Що трапилося? Де всі?» - запитала сама в себе, - «Бабуся може бути на  приватних уроках. Але  мама має бути вже вдома?». Роздяглася. Відкрила холодильник, дістала звідти пару котлет. Розігріла та зробила до них яєчню. Поснідала. Дорослі не поверталися. «Дивно?» - подумала дівчина. Пішла   робити алгебру. Сіла, відкрила підручник, дістала зошит. Коли алгебру вже зробила, почула оберт ключа у замку.  Вибігла у коридор. На порозі з`явилася бабуся. «А де мама?» - запитала в неї Оленка. «У лікарні», - тихо відповіла бабуся та важко зітхнула. «А що з нею?» - спитала  в неї знов. «На обстеженні. Голова сильно боліла. Біль не вгамовувався та я викликала швидку», - розповіла їй бабуся. «А я думала ти на уроці», - протяжно  проказала онука. «Ні. Урок довелося відкласти», - проказала бабуся.

Бабуся розбудила Оленку на ранкове тренування. Але Оленка  сперечалася та не хотіла нікуди їхати. «Давай я поїду з тобою у лікарню. Побачу маму. Підбадьорю!» - хникала вона. «Ти підбадьориш маму, якщо поїдеш накаток. А потім  справно підеш до школи!» - нагадала їй бабуся. «Ну бабусю, ну будь ласко!» - прохала онука. «Ні!» - відказала бабуся. Оленка й сама розуміла, що зараз  краще не нервувати хвору матір. Вона виправила погані оцінки, підтягнулася в навчанні, стала робити домашні завдання, Все, аби мамі не було гірше. А староста класу Іван Гнидник та  ланкова Віта Дяченко думали, що це завдяки ним Олена стала краще вчитися. Але вона знала, що це зовсім не так. Навіть  підручники з собою на каток приносила.

Одного разу, коли Олена  намагалася зробити алгебру, стоячи біля бортику по один бік. А її подружка Катря  стоячи по інший бік, пояснювала їй, як розв’язати задачу на швидкість. Олена зітхнула та проказала: «От скажи мені Катю, навіщо мені, ці знання?». «Як, ми ж з тобою фігуристи, нам треба вміти швидкість розраховувати», - відповіла їй подруга. «То в вас, дівчата, ще фізики не було!» - раптом подав свій голос старший за них хлопець, який розминався поруч. «Оце ще  буде!» - буркнула Олена. «Як, фізика дуже важлива для вас – спортсменів! Ви маєте точно слідувати правилам. А порушуючи них, порушуєте  фізичні закони. Тому всі падіння, травми, переломи», - повчальним тоном  проказала тренер Ірина Леонідівна, яка раптом з`явилася поруч. Вона забрала зошит та підручник з рук  Олени та поклала все на крісло. «Потім візьмеш. Давай вперед до розминки!» - скомандувала вона Оленці.  «Дівчата та хлопці  всі на розминку!» - гучно покликала вона своїх спортсменів. Всі  діти під`їхали до неї.

Після тренування Олена їхала до дому разом з подругою. «Як ти?» - спитала Катя. «Та не дуже. Сумно без мами. А поїхати у лікарню й часу не маю.» - пожалілася Олена. «Завтра не буде вечірнього тренування. Хочеш я з тобою поїду?» - запитала Катя. «Ні. Вибач. Але я поїду з бабусею. Нарешті її побачу!» - відказала Олена. «Що ж, тримайся!» - проказала подруга.