Ще одна історія

Нещодавно я прочитала історію життя однієї людини. Крім розповіді про себе ця людина розповідала ще й про інших людей. З якими  довелося стикатися у житті, або чиї приклади його дуже вразили, хоча людина була й не знайомою.  Звісно, коли читаєш про життя когось, то хочеш - не хочеш, а думаєш, чи змогла так би я, чи витримала саме такий іспит долі? Серед  цій розповіді мені дуже запало у душу оповідання про одну жінку, яку   як і багатьох українців вислали з рідного краю та везли у табори Казахстану. По дорозі потяг зійшов з рейок та в очікуванні допомоги усі загинули , навіть працівники самого потягу. Усі. Крім однієї жінки – Євдокіїї. Вона залишилася живою через те, що весь час молилася та співала пісні,  які славили Бога. Її було врятовано. Звісно лікарі були у шоці та у захваті. Що серед снігів в лютий холод одна жінка залишилася живою. Про це потім писали місцеві газети.

Ця історія не залишила мене байдужою і тому я вирішила написати невеличке оповідання на цю тему.  Звісно все вигадане. Крім того, що я знаю – імені цієї жінки, та того, що вона була з Тернопольщини. Більше про неї нічого невідомо. А ще в мене є бажання написати про це сценарій для короткого метру. Ну то потім.

А зараз перша частина вигаданою мною історії:

Потяг у зиму

Загавкали собаки. Почувся якийсь гуркіт, схожий на рев мотору. Євдокія розплющила очі та подивилася у бік вікна. За вікном було ще темно «Чого це собаки так розійшлися?» - подумалося Жінка заплющила знов очі. Собаки не замовкали. «Невже ранок? Я немов і не спала», - сказала сама собі жінка. Вона повернулася у бік до стіни та розіпхала  чоловіка, що спав поруч:«Олекса, чого собаки брешуть й брешуть? Щось там гуркочіть. Вставай!». Чоловік розплющив очі та промовив: «Напевно знову облава, будуть шукати упівців», та закрив очі. Він не як не міг зрозуміти, він прокинувся. Чи це такий сон йому зараз наснився. Жінка знов штовхнула у бік та промовила: «Вставай, Олекса! Давай помолимося, буде спокійніше!». Олекса відкрив очі на подивився на жінку. «Добре!» - тихо відповів він. Чоловік сів, скинувши ноги з печі та склав руки для молитви. Поруч сіла Євдокія, то поклала голову на плече Олекси. Чоловік звернувся до Бога, називаючи його ім`я: «Боже наш милосердний, Отець наш Єгова, захисти зараз нашу сім`ю від усякої напасті, від поганих людей та…». Чоловік не доказав, як у двері гучно постукали й проказали: «Відчиняйте там!». «Через сина твого Ісуса прийми нашу молитву та збережи нашу родину. Амінь» - швидко закінчив молитву чоловік. «Амінь» - проказала за ним жінка. Чоловік стрибнув з печі та  натягнув на себе жакет. Він підійшов до двері та спитав:»Хто там?». «Відчиняйте! Вони ще питаються!» - почулася з того боку. Олекса відчинив двері. Поки він ходив. Відчиняв Євдокія натягла спідницю та накинула на плечі велику хустину. «Хто в домі?» - запитали з порогу  два офіцери. «Ми та діти. Більш нікого» - відповів чоловік.  «Я якщо пошукаємо!» - наполягали  гості. «Шукайте. Не шукайте! Вдома тільки ми та діти», - повторив Олекса. «Збирайтесь. Будіть дітей. Час на збори!» - проказав один з офіцерів. «Які ще збори? Куди? Навіщо?» - обізвалася с печі Євдокія. «Ото не сидіть там. А злазьте, та збирайте дітей. Беріть речі та зараз буде машина.» - пояснив другий офіцер. Євдокія плигнула у низ та пішла за піч де спали її діти. «Марічко, Остапчик, ранок настав. Вставайте!» - лагідним голосом звернулася вона до дітей. «Не хоцю!» - відповів їй малий хлопчик. Олекса став біля офіцера та збирався роз просити його. Але той грізно глянув та промовив: «Що став? Речі збирай. Чи голі поїдете?» Олекса відійшов та почав  збирати  речі. У свій кожух він завернув дитячі речі. Потім стягнув з печі ковдру та завернув кожух у ковдру. Все робив немов у вісні. «Швидше! Що ти як муха в окропі по хаті плин даєш!», - нагримав на нього офіцер. «Мама, а хто ще в хаті? Дядько Мусій?» -  запитала з просоння дочка Євдокії Марічка. «Ні. Це військові. Вставай. Хоч ти допоможи!» -  торопила її мати. Марічка – дівчина десяти років прокинулася. Та виглянула з-за печі. Подивилася на двох чоловіків, які стояли серед хати.  Мати на пхнула на її голову довгу сукню й Марічка почала натягувати її на себе. Потім взулася та почала чесати волосся гребенем. «Дівко. Потім будеш чесатися. Вдягайся та збирай харчі. Під лавкою картопля та цибуля» - приказувала мати. Марічка полізла під лаву та назбирала звідти овочів та поклала у мішок, який їй кинула мати. Олексо витягав з погребу смалець, ковбасу. «Ковбаса – це добре» - проказав командир та потяг ту ковбасу собі. Олекса змовчав. Та витяг ще шмат сала, який прикрив дрантям. Щоб і сало не поцупили. Євдокія полізла у піч. Де стояв горщик вчорашньої каші. Вона взяла його, потім декілька хлібин, що пекла на передодні. «Добре, що спекла вчора! Бо сьогодні були би  без хліба. Хто ж знав?» -  раділа вона в душі.  Одну з хлібин вона протягнула офіцерам. Ті без усякого взяли. Почали виходити на вулицю. А можна взяти курей?» - запитав Олекса. «Куди ще курей! Здуріли!» - нагримав на нього той офіцер, що тримав хліб. А другий кивнув та проказав другому: «Та нехай хоч курку візьмуть, бо діти. В дорозі хоч яйця їм будуть». Перший кивнув. Олекса метнувся до курятника. Євдокія почала виводити дітей. Речі покидала на землю та наказала стерегти Марічці. Остапчик завередував. Розревівся. Вона хотіла взяти його на руки. Але не встигла. Малий побачив, що батько пішов до сараю та побіг за ним. «Куди!» - закричав перший офіцер, - «Дура, тримай своїх цуценят!». «Остапе!» - покликала Євдокія сина. А малий  не зрозумів, де дівся батько й заліз у великий кущ. Офіцер пішов за хлопцем. Але витяг його звіриним способом. Він надів на гвинтівку штик та наколов малого у кущах, як курчатко на вертел. «Малий запищав. Заволав на гачку. У Євдокії все вивалилося з рук: «Пане офіцер, що ви робите?!» - заволала жінка. Тут під`їхала машина. Другий офіцер почав закидати речі родини у кузов. Підсадив туди Марічку. «Лізь у кузов!» - скомандував він Євдокії. Євдокія налякана вся, виконала його наказ. Другий офіцер підтягнув хлопчика. Підійшов до машини та жбурнув дитину у кузов. Євдокія ледь-ледь спіймала сина. Вона притягнула його до себе та почала заспокоювати. Дитина вила тоненьким голоском від болю. «Все, все!» - приказувала йому мати. До машини повернувся Олекса з куркою у руках. Він хотів вже залізти у машину та передав курку до рук старшої дочки. Але з рук  матері вирвався малий він кинувся до батька й Олекса побачив, як з тіла дитини тонкою цівочкою бігла кров. Вся сорочка була вже мокра. «Що з дитиною?» - запитально звернувся він до офіцерів. «Забився твій малий. З ким не буває!» - гучно відповів той. «Він наколов його на спис!» - голосно відповіла Марічка, сидячи у кузові. «Що?!» - проказав  Олекса та почав рухатися у бік чоловіків. Він  скрутив кулаки та з люттю в очах, подивився на офіцера. Але чоловік навіть не встиг підійти до них. Другий вихопив пістолет та застрелив Олексу  в упор. «Га!» -  зойкнула Євдокія. « Мовчить всі!» - прокричав чоловік, який стріляв. Він підійшов до Олекси пхнув його ногою. Олекса ніби ворухнувся. Тоді чоловік взяв пістолет та знов вистрілив йому у потилицю.  Офіцери посідали у кабіну.

 Машина поїхала у наступний двір. У кузові тонко скиглила Євдокія та тихо плакав Остапчик. Приголомшена Марічка сиділа мовчки та  міцно тримала курку.

В наступному дворі вже стояла родина Онищуків – мати, батько, старі  їхні батьки та  їхні дві доньки «А Євдокію за що? Вона ж не упівка? Вона віруюча. Вірить в того, в Єгову. Їхня родина мухи не образить. Їх нащо забирають?» - спитала стара. «Кажеш в Єгову вірить?» - запитав офіцер: «То ще краще!» А другий додав: «ЇЇ чоловік зазіхав на нас».  Тепер сусіди побачили, що в кузові Євдокія сиділа одна. «Євдокія, а де ж твій чоловік?» - запитала сусідка. «У дворі залишився. Он у бур`яні лежіть!» - відповіли замість неї. Сусіди полякались, замовкли. Мовчки повкидали свої речі та позалазили у кузов.

Машина виїхала з хутору та поїхала у бік  залізної дороги.

У кузові тихо скиглив хлопчик. Євдокія щільно притиснула сина до грудей та намагалася його закачати. Вона важко дихала та час від часу зітхала. Поруч з нею сиділа старша донька Марічка та міцно трипала курку руками. Вони удвох  з куркою мовчали та боялися навіть поворухнутися. Друга родина обсіла  найстарших в сім`ї, як курчата  свою квочку. Малі дівчата тихо перемовлялися між собою.

«А чого Остапчик плаче?» - запитала найменша дівчинка. «Бо в нього в животі дірка» - суворо та швидко відповіла Марічка. «Як дірка?» - тихо спитала сусідка. «Так. Офіцер його штрикнув списом, тепер в нього йде кров», - тихо відповіла Марічка. «Євдокія, це ж треба до лікаря?» - проказала сусідка. «Євдокія крізь сльози проказала: «До якого там лікаря. Везуть нас як скотину!». «Може в місті вони побачать, що накоїли та покажуть хлопця лікарю?  Треба на це сподіватися», - тихо проказала сусідка. Євдокія кивнула у відповідь головою. Малий ніби заснув. Він затих. «Може прикачало», – подумала мати. Вона опустила очі у низ та про себе помолилася: «Єгова,  подбай, будь ласка, за мого чоловіка. Щоб не залишився лежати у бур`янах. Щоб поховали його. І про нас подбай, про Остапчика. Відкрий серця цим людям. Може покажуть вони нас лікарю?».

Сестрички не зважаючи на  приголомшених дорослих почали потихеньку гратися. Марічка дивилася на них та посміхалася. Дорослі мовчали. Так доїхали до залізної дороги. Приїхали на невеличку станцію.

До станції як раз підходив потяг.  В кабіні водія один з офіцерів проказав: «Як ми вчасно!». Вантажівка зупинилася. Офіцери повиходили з машини.

В кузові Євдокія подивившись на сусідку, тихо звернулася до неї:" Напевно вже лікаря не буде".

Молодший офіцер пішов до жінок, а старшій побіг до  будиночку начальника станції, на ходу та кричав: «Це наказ! Притримайте потяг!». На бігу він розмахував руками, в яких тримав папери. До нього вийшов сивий чоловік років п’ятдесяти. В руках він тримав свій кашкет. Чорного кольору. Це був начальник станції. Побачивши офіцерів НКВС, трохи скривився. «Так робити не можна. Потяг має стояти лише хвилину», - почав він поясняти офіцеру, що зупинився та гучно дихав. «Що значить неможна? Це наказ товариша Сталіна. Вороги народу - усі, хто підтримували упівців,  були проти вступу у колгоспи, куркулі повинні бути виселені з Радянської України до Сибіру. Ми летіли, хотіли встигнути на цей потяг». «Але ж був наказ спочатку відвозити людей на Станцію до Тернополю. Там нехай  з ними розбираються. Кого куди», - заперечив начальник станції. «Це що саботаж?» - закричав на нього офіцер. Чоловік відійшов на крок назад та махнув рукою. З потягу вискочив  невеличкий немолодий чолов’яга та підбіг до начальника станції: «Та чи знаєте кого я везу?» - почав невдоволено він, але коли побачив, що на платформі  офіцери НКВС замовк. «Відчиняй нам вагони та приймай ще дві родини. Вони з дальнього хутора, тому ми привезли їх відразу до потягу. Невеличкий чоловік побіг аж до останнього вагону та відчинив його.  Старший офіцер махнув рукою у бік свого напарника.

Родини сиділи у кузові та дивилися  як зупинився потяг. На кожному з вагонів був надпис великими літерами. «Пшениця», - голосно прочитала його Марічка.

В цей час другий офіцер почав знімати жінок з кузова. Спочатку він повикидав їхні речі, які були зав’язані у вузли та вузлики. Потім повиймав дівчаток. Коли черга дійшла до Марічки, то вона  ніяк не могла це зробити, бо тримала курку.  «Та лізь вже сюди», - шипів на неї чоловік. Марічка не втримала птаха й курка стрибнула з кузова у низ та побігла світ за очі. «Наша курка!» -  проказала  дівчина.  Нарешті вона опинилася на платформі та  почала підтягувати вузли до себе. Євдокія віддала до рук сусідки Остапчиа. Він спав, але був такий гарячий. «В нього жар», - повідомила сусідка, коли Євдокія вже вилізла з машини. «Я чую», - тихо відповіла вона.    Невеличкий чоловік та офіцери повкидали речі Євдокії у останній вагон. А родину сусідки чомусь повели у наступний. Перш ніж залізти у вагон Євдокія подивилася  у бік та побачила, як шкандибають старі батьки сусідки. «Орися.  Бувай! Бувайте усі!» - крикнула вона їм вдогін. Їй ніхто не відповів. Молодший офіцер пхнув Євдокію у спину. Євдокія полізла у вагон.

Ось вони у потязі. Марічка міцно схопила матір за руку. Як страшно  все втратити. Як страшно опинитися серед зовсім чужих людей.

У ніс вдарив сморід – запах часнику, немитих тіл, бруду та сечі. «Фу!» - фиркнула дівчинка.