Нещодавно я прочитала історію життя однієї людини. Крім розповіді про себе ця
людина розповідала ще й про інших людей. З якими довелося стикатися у житті, або чиї приклади
його дуже вразили, хоча людина була й не знайомою. Звісно, коли читаєш про життя когось, то хочеш
- не хочеш, а думаєш, чи змогла так би я, чи витримала саме такий іспит долі?
Серед цій розповіді мені дуже запало у
душу оповідання про одну жінку, яку як
і багатьох українців вислали з рідного краю та везли у табори Казахстану. По
дорозі потяг зійшов з рейок та в очікуванні допомоги усі загинули , навіть
працівники самого потягу. Усі. Крім однієї жінки – Євдокіїї. Вона залишилася
живою через те, що весь час молилася та співала пісні, які славили Бога. Її було врятовано. Звісно
лікарі були у шоці та у захваті. Що серед снігів в лютий холод одна жінка
залишилася живою. Про це потім писали місцеві газети.
Ця історія не залишила мене байдужою і тому я вирішила написати невеличке оповідання
на цю тему. Звісно все вигадане. Крім того,
що я знаю – імені цієї жінки, та того, що вона була з Тернопольщини. Більше про
неї нічого невідомо. А ще в мене є бажання написати про це сценарій для
короткого метру. Ну то потім.
А зараз перша частина вигаданою мною історії:
